6 глава "Поза межами ліній"

Ми перейшли у вітальню. Я сіла за письмовий стіл. 

— Досить уже про мій репортаж і мої «зізнання», — я рішуче відкрила кришку ноутбука, намагаючись сховати свої щоки, які зрадницьки почали палати. — Краще розкажи, як там твої «дослідження»? Ви з Денисом коли сьогодні зустрічаєтесь?

Настя, яка ще хвилину тому переможним поглядом свердлила мій диктофон, раптом різко зацікавилася вмістом своєї косметички. Вона почала енергійно перебирати пензлики, хоча її макіяж і так був бездоганним.

— Скоро, — кинула вона, не піднімаючи очей. — Він заїде за мною через пів години. Каже, що має показати якесь «особливе місце» в Тернополі, де готують найкращі бургери. Хоча я підозрюю, що це просто привід витягнути мене ближче до тренувальної бази.

Вона підхопилася з ліжка і почала швидко збиратися, хапаючи речі з властивою їй хаотичною грацією. Я спостерігала за тим, як вона прискіпливо обирає між двома худі, і не втрималася від шпильки:

— Слухай, Насть... — я підперла підборіддя рукою, копіюючи її нещодавній хитрий вираз обличчя. — А як довго ще триватиме твій особистий «офсайд»? Ти ж сама казала: правила мають бути одні для всіх.

Настя завмерла з кросівком у руці. Вона відкрила рот, щоб щось впевнено відчеканити — у її стилі, з гумором чи сарказмом, — але враз осіклася. Вперше на моїй пам'яті бойова та гостра на язик Настя Кравець просто мовчала, розгублено дивлячись у вікно.

— Я не знаю, Лесь, — нарешті тихо промовила вона, і в її голосі не було звичної впевненості. — Справді не знаю. З Денисом все... інакше. Там немає чіткої лінії, за яку не можна заступати. І це, чесно кажучи, лякає мене набагато більше, ніж будь-яка догана від редактора.

Коли за Настею заїхав Денис, я встигла з ним лише привітатися. Настя швидко одяглась та вибігла з ним на вулицю.

Двері за Настею зачинилися, і в кімнаті нарешті запала тиша, яку порушувало лише ледь чутне цокання годинника. Я ще кілька хвилин дивилася на те місце, де щойно стояла моя завжди впевнена подруга. Її зізнання про те, що вона теж «не знає», подіяло на мене дивно — воно не заспокоїло, але дало відчуття, що я не одна в цьому тумані. Ми обидві були на полі, де правила писалися прямо під час гри.

Я знову підсунула до себе ноутбук і натиснула «Play».

— «...іноді офсайд — це не помилка гравця, а занадто швидкий рух назустріч мрії», — пролунав голос Романа.

Цього разу я не здригнулася. Я слухала не як закохана дівчина, що ловить кожне слово, а як людина, що шукає істину між рядками. Його слова про футбол тепер здавалися мені метафорою на все наше життя. Він теж ризикував. Кожного разу, виходячи на поле під приціл тисяч очей, він ризикував бути незрозумілим, осміяним або травмованим.

Я почала швидко друкувати. Пальці нарешті слухалися, а слова лягали на цифровий папір легко, наче вони чекали цього моменту весь день.

«Чисте інтерв’ю? Ні, це буде щось більше», — подумала я.

Якщо Настя дозволила собі не знати відповідей у стосунках із Денисом, то і я маю право на цю невизначеність. Мій репортаж не повинен бути сухою констатацією фактів про забиті голи. Він має бути про людей, які не бояться переступити лінію, навіть якщо не впевнені, чи не зафіксує арбітр порушення.

Я зупинила запис на моменті, де було чути його коротке зітхання перед відповіддю. В цьому звуці було більше правди, ніж у будь-якій офіційній заяві прес аташе.

— Ну що ж, капітане, — прошепотіла я порожній кімнаті, — подивимось, хто з нас першим порушить правила.

Я видалила заголовок «Інтерв’ю з Романом Мельником» і замість нього впевнено набрала: 

«Поза грою: серце капітана». 

Це вже не було завданням для університету чи сухою статтею для порталу. Це була моя спроба зрозуміти гру, в якій не буває нічиєї.

Погляд упав на телефон, що лежав поруч. Екран на мить спалахнув — сповіщення про новий пост у соцмережах клубу. «Вечірнє тренування завершено. Всі виснажені, але результат тренування краще, ніж був вчора». Я усміхнулася власному відображенню у вимкненому моніторі. Офсайд — це лише питання перспективи. І сьогодні я була готова бігти швидше за м'яч.