5 глава "Особисте питання"

Роман.

Дихання Олесі ставало важчим, але вона трималася. Я навмисно не скидав темп, перевіряючи її на міцність. Кожне коло, кожен спільний вдих наповнював цей ранок чимось електричним. Вона не просто бігла поруч — вона кидала мені виклик кожним своїм кроком.

Ми вийшли на фінішну пряму останнього кола. Сонце вже повністю відірвалося від горизонту, заливаючи стадіон золотим світлом. Я бачив, як на її скронях виступили краплі поту, а обличчя почервоніло, але в очах все ще палав той самий незламний вогник.

— Останнє... коло... — видавила вона, ледь встигаючи за моїм кроком.

Я сповільнився, зупиняючись біля тієї самої позначки, де ми почали. Моє серце калатало не від втоми — від передчуття. Я розвернувся до неї, витираючи обличчя краєм футболки. Олеся зупинилася навпроти, спершись руками на коліна, намагаючись відновити дихання.

— Ну що, журналістко? Ти витримала, — я зробив крок ближче, відчуваючи, як між нами скорочується не лише відстань, а й три роки мовчання. — Останнє питання. Найгостріше. Стріляй прямо в серце, я готовий.

Вона випрямилася. Повільно, наче збирала залишки сил для фінального удару. Її погляд став серйозним, глибоким — таким, яким вона дивилася на мене з тринадцятого ряду в хвилини моїх найбільших поразок.

— Ти сказав, що я була твоїм талісманом, Романе, — її голос більше не тремтів. — Але давай чесно. Справа не в удачі. Ти знав, що я журналістка? Чи ти боявся, що якщо я підійду ближче, то розіб’ю твій ідеальний образ капітана, і ти залишишся просто хлопцем, якому самотньо навіть посеред натовпу на стадіоні?

Слова влучили точно під дих. Сильніше за будь-який м’яч. Вона не запитала про голи, контракти чи скандали. Вона заглянула туди, куди я не пускав навіть пресаташе.

Я мовчав занадто довго. Тиша на стадіоні стала густою. Я дивився на неї і розумів, що офсайд закінчився. Тепер ми обоє були в грі.

— Я не боявся, що ти розіб'єш мій образ, Олесю, — я зробив ще крок, так що відчув тепло її шкіри. — Я боявся, що якщо ти підійдеш, я більше не зможу грати заради трибун. Бо мені буде достатньо лише твого погляду.

Я побачив, як її зіниці розширилися. Вона явно чекала саркастичної відповіді, а отримала правду.

— П’ять — нуль на твою користь, — тихо додав я. — Репортаж буде вогняним, чи не так?

Вона мовчала, але я знав: цей ранок змінив усе. Ми більше не були гравцем і фанаткою. Ми стали двома людьми, які нарешті почали говорити без посередництва футбольного поля.

Леся.

Дорога додому здавалася коротшою, ніж зазвичай. Я майже не відчувала під собою асфальту, хоча м’язи ніг вже починали неприємно нити, нагадуючи про кожне з п’яти кіл. У голові все ще відлунював його голос: «Мені було б достатньо лише твого погляду».

Ці слова були небезпечнішими за будь-який професійний фол. Вони пробивали мій захист швидше, ніж Роман пробиває пенальті.

Я залетіла у квартиру, ледь не збивши порожню коробку в коридорі, яку ми з Настею ніяк не могли викинути після переїзду. 

— Насте! Ти не повіриш! — гукнула я, скидаючи кросівки прямо біля порога.

З кухні визирнула Настя. Вона тримала в руках горнятко з кавою, а її волосся було зібране у такий хаотичний пучок, який буває лише у творчих людей о восьмій ранку. Вона зміряла мене поглядом — розхристану, з почервонілими щоками та божевільним блиском в очах.

— Ого, — Настя підняла одну брову. — Судячи з твого вигляду, ти або пробігла марафон, або твій капітан нарешті зробив тобі пропозицію прямо на газоні.

— Майже! — я впала на стілець поруч із нею, відчуваючи, як обличчя розпливається в безглуздій посмішці. — Одне коло — одне питання, Настю. Він відповів на все. Навіть на те, про що я боялася питати три роки.

Я виклала диктофон на стіл, як трофей. Настя поставила каву і нахилилася ближче, її очі заблищали від цікавості. 

— І що? Він справді такий, як ти собі малювала в тому своєму тринадцятому секторі? Чи виявився черговим самозакоханим футболістом, який вміє тільки бутси шнурувати?

Я згадала, як він дивився на мене в променях вранішнього сонця. Як він визнав, що я була його талісманом.

 — Він справжній, Насть. Набагато справжніший, ніж я могла собі уявити. Він знав про мене. Весь цей час він бачив мене там, на трибуні.

Настя мовчала кілька секунд, а потім повільно усміхнулася. 

— Ну все, Лесю. Твій «офсайд» офіційно закінчився. Тепер ти в основному складі. Тільки дивись, щоб цей репортаж не перетворився на твою особисту лавсторі, бо редактор замість гонорару випише тобі догану за «необ’єктивність».

— Я професіонал, — впевнено сказала я, але рука мимоволі торкнулася диктофона, де зберігався запис голосу, від якого по шкірі досі бігали мурашки. — Але знаєш... здається, цей сезон буде найгарячішим у моєму житті.

Настя хитро примружилася і підсунула мені свою каву: 

— Пий, «четверта владо». Тобі ще розшифровувати ці зізнання. І відчуваю я, що там між рядками написано набагато більше, ніж просто інтерв’ю.