4 глава "Ранкова пробіжка"

Леся.

Будильник о п’ятій тридцять ранку — це витончена форма катування, вигадана тими, хто ніколи не засинав з думками про капітана футбольної команди. Я вимкнула телефон ще до того, як перші акорди мелодії встигли розрізати тишину орендованої квартири.

Сьогодні кава не допомагала. Руки злегка тремтіли, і я не була впевнена, чи це від ранкового холоду, чи від усвідомлення того, що через годину я буду бігти пліч-о-пліч із людиною, яка три роки була моїм недосяжним горизонтом.

Я критично оглянула себе в дзеркалі. Спортивні лосини, вітровка, волосся зібране у тугий хвіст. Жодного макіяжу — на полі він виглядатиме смішно, особливо якщо Роман справді вирішить влаштувати мені перевірку на витривалість.

«Ти — журналістка, Лесю. Ти професіонал. Ти — четверта влада», — повторювала я собі як мантру, зашнуровуючи кросівки. Але серце зрадницьки нагадувало: «Ти та дівчина з тринадцятого ряду, яка знає кожну його звичку на полі».

Стадіон о сьомій ранку виглядав інакше. Величний, мовчазний, затягнутий легким туманом, він здавався сплячим велетнем. Я пройшла через пост охорони, пред'явивши перепустку, і вийшла до бігових доріжок.

Він уже був там.

Роман стояв біля стартової лінії, роблячи розтяжку. На ньому були короткі шорти та легка тренувальна кофта, яка підкреслювала широкі плечі. В променях першого сонця, що ледь пробивалося крізь хмари, він виглядав ще більш нереальним, ніж під світлом прожекторів під час матчу.

Почувши мої кроки, він випрямився і повільно обернувся. На його обличчі не було й сліду сонливості — лише та сама азартна усмішка, від якої в мене всередині все стискалося.

— Дивись-но, — він подивився на годинник на зап’ясті, — сім нуль-нуль. Пунктуальність — це хороша риса для журналіста. Я вже почав думати, що ти вирішила залишитися в ліжку з теплою кавою.

Я зупинилася за два метри від нього, намагаючись дихати рівно. 

— Кава зачекає, Романе. У мене є список питань, які набагато краще бадьорять.

Я дістала з кишені вітровки маленький диктофон і закріпила його на поясі так, щоб він не заважав бігти. Роман спостерігав за моїми маніпуляціями з явним зацікавленням.

— Налаштована серйозно? — він підійшов ближче, і я знову відчула той самий аромат, що й вчора — свіжість і легкий присмак перемоги. — Тоді нагадую правила: одне коло — одне питання. Якщо зупиняєшся або починаєш задихатися так, що не можеш вимовити й слова — відповіді не буде.

— А якщо я обжену тебе на фініші? — я зухвало підняла брову.

Роман неголосно засміявся, і цей звук розлетівся порожніми трибунами. 

— Тоді я дозволю тобі написати про мене все, що забажаєш. Навіть правду. Ну що, на старт?

Він зірвався з місця легко, наче під ним була не гумова доріжка стадіону, а пружини. Мені довелося миттєво включитися, щоб не залишитися далеко позаду вже на перших метрах. Ритмічне дихання, зосередженість на його спині, кросівки, що відбивають чіткий такт.

— Перше коло, Лесю! — кинув він через плече, навіть не збивши дихання. — Стріляй.

Я витримала паузу, стабілізуючи пульс, і нарешті вимовила те, що крутилося в голові ще з вчорашнього вечора:

— Чому тринадцятий ряд? На стадіоні тисячі місць, фанатські сектори, віп-ложі… Чому твій погляд щоразу шукав саме ту самотню дівчину в капюшоні?

Роман трохи сповільнив темп, даючи мені можливість порівнятися з ним. Його профіль на фоні ранкового неба здавався висіченим з каменю, але в кутиках губ з’явилася та сама азартна усмішка.

— Прямо в ціль, журналістко, — хмикнув він. — Знаєш, у футболі є поняття «передчуття гола». Ти просто знаєш, куди прилетить м’яч ще до того, як по ньому вдарили. З тобою було так само. Перший раз я помітив тебе випадково — ти була єдиною, хто не кричав, коли я схибив у вирішальному моменті. Ти просто сиділа і дивилася. Спокійно. Наче знала, що це ще не кінець.

Ми завершили перше коло, і я відчула, як легені починають горіти від прохолодного повітря.

— Це була твоя відповідь? — запитала я, намагаючись не показувати втоми.

— Це була лише передмова, — Роман раптово прискорився, змушуючи мене зціпити зуби. — Друге коло. Твій хід. Але врахуй: питання стають дорожчими, а повітря — менше.

Я відчула, як азарт, такий самий, як у нього, починає витісняти втому.

— Добре, капітане. Тоді скажи… той жест із гетрами перед розминкою. Це твій ритуал для удачі чи ти просто намагаєшся виграти час, щоб знайти мене на трибунах?

Він різко розвернув голову до мене, і в його очах промайнуло справжнє здивування. Він не очікував, що я помічаю такі дрібниці.

— Один — один, Лесю, — тихо сказав він, і я зрозуміла, що це тренування перетворюється на щось набагато небезпечніше за звичайне інтерв'ю.