2 глава "Поза зоною досяжності"

Роман.

Сьогодні повітря на стадіоні було особливо важким від вологи. Я вибіг на поле останнім, звично поправляючи гетри. Короткий вдих, різкий видих. Кожного разу перед початком розминки у мене був свій ритуал. Не забобонний, ні. Просто... необхідність.

Я підняв голову і пробігся поглядом по трибунах. Сектор за сектором. Ряд за рядом.

Де вона?

Спершу я її не побачив. Серце пропустило удар, і в голові промайнула тривожна думка: невже сьогодні не прийшла? За останні три роки вона стала частиною мого футбольного всесвіту. Я не знав її імені, не знав, чим вона займається поза межами цього стадіону, але я точно знав, де вона сидить. Тринадцятий ряд. Завжди трохи осторонь від галасливих фанатів.

Нарешті я помітив знайомий силует. Сьогодні вона була в темному капюшоні, майже зливаючись із вечірніми сутінками. Вона дивилася прямо на мене, і хоча між нами були десятки метрів, я відчував цей погляд майже фізично.

— Ромо, зосередься! — крикнув тренер, і я змушений був відвернутися.

Я побіг до м'яча, але всередині розлилося дивне тепло. Вона тут. Значить, гра буде вдалою. Значить, усе правильно. Мені тисячу разів хотілося просто підійти після тренування до тієї трибуни. Запитати, чому вона приходить і в дощ, і в спеку. Але кожен раз щось зупиняло. Я боявся зруйнувати цю крихку тишу між нами. Боявся, що поблизу вона виявиться просто черговою фанаткою, якій потрібне лише селфі для Інстаграму. А мені... мені хотілося, щоб вона була справжньою.

Леся.

Наступного ранку я стояла біля входу на тренувальну базу, міцно стискаючи в руках новеньке посвідчення «Преса». Долоні пітніли, а серце вибивало такий ритм, що будь-який кардіолог поставив би мені діагноз на місці.

— Олеся? — до мене підійшов Андрій, пресаташе клубу. — Ходімо, я представлю тебе капітану команди. Тільки попереджаю: сьогодні у них розбір польотів, так що не лізь під гарячу руку.

Я кивнула, намагаючись дихати рівно. Ми пройшли повз роздягальні, і я почула сміх, звук бутсів об кахель і запах енергетиків.

Ми вийшли до кромки поля. Команда вже була там. Вони розминалися, і я миттєво знайшла його. Роман стояв до нас спиною, роблячи розтяжку. Коли Андрій гукнув тренера, Роман різко обернувся.

Я побачила, як його погляд зупинився на мені. Спочатку — звична байдужість до журналістів. Потім — секундне замішання. А потім... я побачила, як його очі розширилися від подиву.

Він впізнав мене.

Без трибун, без відстані в тридцять метрів, без захисного капюшона. Я стояла прямо перед ним, з блокнотом і тремтячими руками.

— Це Олеся, — представив мене Андрій. — Вона готуватиме серію репортажів про команду. Про рутину, тренування... про вас, хлопці.

Роман не відводив погляду. Він дивився так пильно, ніби намагався зрозуміти, чи я йому не ввижаюся. В цей момент мій план «бути професійною журналісткою» з тріском провалився.

— Вітаю, — видавила я з себе, хоча голос прозвучав на октаву вище, ніж зазвичай.

Роман повільно кивнув, витираючи обличчя рушником. 

— Репортаж, значить? — його голос був низьким і трохи хриплим. — Сподіваюся, ви пишете краще, ніж сидите в офсайді на тринадцятому ряду.

Я завмерла. Він... він знав. Він бачив мене весь цей час. Мій «пакт про тишу» з самою собою щойно розлетівся на дрібні шматочки. 

Це був справжній виклик. Я відчула, як щоки починають палати, а серце готове вистрибнути з грудей і впасти прямо на ідеально підстрижений газон. Але професійна гордість, яку в нас вбивали з першого курсу, спрацювала швидше за емоції.

Я повільно опустила диктофон, перехопила зручніше блокнот і змусила себе подивитися йому прямо в очі. У ту мить я нагадала собі: я тут не фанатка, я — четверта влада. Ну, майже.

— Значить, капітан команди замість того, щоб слухати настанови тренера, займається підрахунком глядачів у тринадцятому секторі? — я підняла одну брову, намагаючись надати голосу тієї самої «журналістської іронії». — Це цікавий матеріал для моєї першої статті: «Професійна деформація, або чому футболісти помічають порожні крісла краще за вільні зони на полі».

Андрій, пресаташе, який стояв поруч, тихо хмикнув, приховуючи усмішку в кулак. А Роман... Роман завмер. Він явно не очікував такої відсічі. Його погляд на мить став ще пильнішим, а в куточках губ з’явився ледь помітний натяк на посмішку.

— Один — нуль на вашу користь, Олесю, — він зробив крок ближче, і запах його парфуму, змішаний з ароматом ранкової роси, накрив мене хвилею. — Але врахуйте: на цьому полі правила диктую я. І якщо ви хочете справжній репортаж, готуйтеся до того, що за кожне гостре запитання доведеться пробігти коло навколо стадіону… Разом зі мною.

Він підморгнув мені — коротко, майже непомітно для інших, — і побіг до команди, яка вже почала основну частину тренування.

Я залишилася стояти на місці, відчуваючи, як тремтять пальці, якими я стискала ручку.

— Ти дивись, — весело шепнув мені Андрій, — він зазвичай з пресою розмовляє як з податковою інспекцією. А тут... мабуть, твій тринадцятий сектор справді закарбувався йому в пам’яті. Ходімо, журналістко, покажу тобі твій «офіс» на сьогодні.

Я йшла за ним, але мої очі, як і останні три роки, мимоволі шукали на полі «десятку». Тільки тепер я знала: він теж шукає мене. І це був найнебезпечніший «офсайд», у який я коли-небудь потрапляла.