1 глава "Магія тринадцятого сектору"

Тернопільський стадіон зустрів мене звичним запахом підстриженої трави та вологої землі. Вечірні сутінки повільно опускалися на трибуни, фарбуючи пластикові сидіння у глибокий синій колір. Я звично піднялася на тринадцятий ряд — моє «місце в офсайді», звідки поле було як на долоні, а я сама залишалася лише розмитою тінню для тих, хто внизу.

Я витягла з рюкзака старий блокнот, але не поспішала відкривати його. Мої очі вже автоматично знайшли на полі «десятку».

Три роки.

Хтось скаже, що це занадто багато для простої дівочої закоханості, але для мене це була ціла епоха. За ці тисячу днів я вивчила Романа краще, ніж власні конспекти з теорії журналістики. Я знала, що перед відповідальним ударом він завжди тричі поправляє гетри на лівій нозі. Знала, що коли він незадоволений пасом, він ледь помітно стискає щелепи так, що на обличчі проступають гострі вилиці. Я бачила, як він змінювався: як міцніли його плечі, як ставав жорсткішим погляд і як він навчився приховувати втому за маскою професійної незворушності.

Сьогодні тренування було виснажливим. Роман пробіг чергове коло, і зупинився зовсім близько до моєї трибуни. Він важко дихав, закинувши голову назад, і підставив обличчя під дрібний вечірній дощ. Краплі стікали по його скронях, губилися у комірі червоної форми, а я... я знову забула, як дихати сама.

У такі моменти мені здавалося, що між нами протягнута невидима нитка. Що варто мені лише голосніше видихнути — і він обернеться, побачить мене, впізнає ту дівчину, яка три роки поспіль була його найтихішою тінню. Але він просто витер чоло тильною стороною долоні й побіг далі, до м'яча.

Я опустила погляд на чисту сторінку блокнота. Поруч лежала ручка, а в голові відлунювали слова сьогоднішнього викладача: «Знайдіть тему, яка вас виверне навиворіт. Станьте частиною того, про що пишете».

Мої пальці мимоволі стиснули обкладинку. Я могла б написати про архітектуру Тернополя чи проблеми студентських гуртожитків. Але я знала, що напишу про цей газон, про цей звук удару м’яча, від якого вібрує в грудях, і про людину, яка стала моїм особистим «офсайдом».

— Ну що ж, Романе, — прошепотіла я так тихо, що звук потонув у шумі дощу. — Схоже, настав час мені вийти з тіні.

Завтра я прийду сюди не як вболівальниця. Завтра я прийду як та, хто має право ставити запитання. І головне з них я ніколи не озвучу вголос: «Як ти примудрився стати моїм світом, навіть не знаючи мого імені?»

***

Дорога до орендованої квартири здавалася коротшою, ніж зазвичай. Кросівки ледь помітно хлюпали по калюжах, а волога куртка неприємно прилипала до плечей, але я цього майже не помічала. У голові все ще крутився той образ: Роман під дощем, його важке дихання і тиша вечірнього стадіону, яка здавалася нашою спільною таємницею.

Двері нашої квартири відчинилися з характерним скрипом. Настя, моя сусідка і за сумісництвом єдина людина в цьому місті, яка знала мій «діагноз», сиділа на дивані, обкладена підручниками з історії медіа. Вона відірвалася від конспекту лише на мить, щоб кинути на мене пронизливий погляд.

— Знову була на стадіоні? — запитала вона, і в її голосі змішалися іронія та співчуття. — Від тебе несе свіжоскошеною травою і дощем за кілометр. Лесю, ти колись там пропишешся.

Я мовчки скинула куртку і повісила її на спинку стільця. Хотілося заперечити, придумати якусь відмовку про «прогулянку для натхнення», але перед Настею це було марно. Вона бачила мене наскрізь.

— Була, — коротко кивнула я, сідаючи на своє ліжко. — Він сьогодні був... іншим. Якимось зосередженим до болю. Навіть коли тренер свиснув кінець, він ще десять хвилин відпрацьовував удари.

— Ти невиправна, — зітхнула Настя, закриваючи зошит. — Три роки, Лесю. Три роки ти дивишся на нього з тринадцятого ряду, як на якусь недосяжну планету. Тобі не набридло бути тінню?

— Сьогодні все змінилося, Настю, — я витягла з сумки блокнот і постукала пальцем по чистій сторінці. — Викладач дав завдання. Репортаж про «життя зсередини». Я обрала футбол.

Настя різко випрямилася, і її очі округлилися. 

— Ти жартуєш? Ти хочеш піти прямо до них? У роздягальні, на тренувальну базу... до нього?

— Саме так. Завтра я маю взяти дозвіл у прес аташе клубу. Це мій шанс перестати бути просто вболівальницею.

— Або твій шанс остаточно збожеволіти, — Настя піднялася і підійшла до мене, серйозно зазирнувши в очі. — Ти розумієш, що він тебе побачить? Він заговорить з тобою. Ти не зможеш просто сховатися за капюшоном. Твій «офсайд» закінчується завтра вранці, подруго. Ти готова до того, що він може виявитися зовсім не таким, яким ти його собі намалювала в тому блокноті?

Я промовчала. Десь глибоко всередині я відчувала страх — той самий, який відчуваєш перед стрибком у холодну воду.

— Я готова, — тихо, але впевнено відповіла я. — Краще розчаруватися в реальності, ніж все життя кохати ілюзію.

Настя лише похитала головою, повертаючись до своїх книг. 

— Ну, тоді готуй диктофон, журналістко. Бо завтра твоя гра виходить на новий рівень.