***

Олег Сергійович Решетников сидів у кабінеті, де пахло папером і кавою. Він любив працювати не швидко, а точно. Секретарка давно пішла. Дружина написала йому ще годину тому: «Ти їв?» - і він не відповів. Не тому, що не хотів. Бо коли відповідаєш «так», потрібно мати що їсти в реальності, а не в голові.      

Перед ним лежав «пакет». Не метафора. Не красиве слово. Фактичний пакет.

Заява - на перегляд матеріалів ДТП.

Клопотання - про витребування документів і призначення експертиз.

Довідка Воронової Карини - про токсикологію капсул (те, що вже мало юридичну вагу).

Роздруківки логів - від Ігоря.

Платежі - премія гіду  Димову Захару «за результат».

І один аркуш з підписом, який запускає систему.

Прокурор поставив підпис не з дружби. З причин. У причин була форма.

Олег відсунув окуляри й потер перенісся. Втома сиділа в плечах, але думки працювали чисто.

Він відкрив ухвалу суду на тимчасовий доступ.  Дві сторінки. Стандартні слова. Але тепер ці слова означали, що хтось має право зайти туди, куди «не пускають».

Максим сидів навпроти Олега :

— Вони ворухнули стару справу, - сказав Максим.

— Не вони, - відповів Олег. - Ми.

Він поставив підпис на наступному листі й уперше за тижні дозволив собі просту річ - коротко видихнути.

На столі лежало фото Воронова. Не з преси. З їхнього барбекю. Володимир сміявся, тримаючи шампур, і виглядав людиною, яка вірить, що «свої» не вбивають.

Олег торкнувся фото пальцем і прибрав його в шухляду.

— Слідчий не наш, - сказав Максим. - Але прокурор уже в темі. Далі питання часу.

— Часу в нас мало, - відповів Олег.

Його телефон завібрував. Повідомлення від «системного» номера.

«Ваше клопотання прийнято. Витребування направлено. Експертиза призначена».

Олег прочитав, не усміхаючись.

— Вони почнуть чистити, — сказав він.

— Уже чистять, — підтвердив Максим.                          

Олег підняв очі.

— Тоді ми робимо те, що вони ненавидять найбільше, - сказав він спокійно. - Ми робимо це офіційним.