3

Повідомлення.

Карина не писала одразу. Вона дала собі ніч для обдумування. Не для сумнівів. Для тиші. У четвер зранку вона прокинулася спокійною. Марк поїхав раніше.      

Юля виклала в сторіс фото з кав’ярні - сміх, сонце, підпис: «Життя треба любити і цінувати».

Карина дивилася на екран довго. Потім відкрила інший контакт.

Дмитро.    

Вона не писала йому раніше без потреби. Він був «хлопцем Юлі». Фоновою фігурою, яка завжди поруч, але нічого не вирішує.     

Вона написала йому:   

Можемо поговорити? Конфіденційно.

Відповідь прийшла за хвилину:

Дмитро: Щось сталося?

Пауза. Карина подивилася на баночку з «вітамінами» і надрукувала:

Карина: Так.

Вони зустрілися в невеликій кав’ярні ближче до обіду. Дмитро виглядав трохи розгубленим. Не агресивним. Не підозрілим. Просто напруженим. Очі пробігліся по столу, ніби шукав правильні слова та не знаходив.

— Це дивно, - сказав він, сідаючи. - Ти ніколи не писала мені окремо.

— І ти ніколи не зустрічався зі мною без Юлі, - спокійно відповіла вона.

Він кивнув.

— Що сталося?

Карина поклала на стіл маленький прозорий пакет із чотирма капсулами.

Дмитро не торкався їх, лише нахилився ближче.

— Ти впізнаєш це?                               

Він нахилився ближче, він розглядав. Обличчя змінилося.

— Це не вітаміни, - тихо сказав він.

— Я знаю.       

Він підняв очі, здивовано:

— Звідки вони в тебе?

— Юля дала. Три місяці тому. Сказала, що це для гормонального фону.

Тиша.

— Карин… - Дмитро ковтнув. - Це ветеринарний препарат.

— Для чого?

— Для зниження збудливості у тварин. Коли є агресія. Коли треба приглушити реакції. Але…

Він замовк.

— Але?       

— Для людини це небезпечно при тривалому прийомі. Накопичується. Може викликати слабкість, апатію, порушення концентрації, проблеми зі шкірою.

Карина дивилася на нього не кліпаючи.

— Смертельно?                           

— Не одразу. Якщо дози невеликі це - повільне виснаження. Повільне.

Ідеально.

— Юля брала цей препарат у тебе? - запитала вона.     

Він відвів погляд.

— Так.

— Коли?

— Приблизно… три місяці тому.

Пазл складався без зайвих слів.

— Для якої тварини? - спитала вона.

Дмитро мовчав кілька секунд.

— У Юлі немає тварин. Вона казала, що це для службової вівчарки знайомого. Агресія після тренувань.

— Ти бачив тварину?

— Ні. Вона показала фото.

— Ти впевнений, що воно було її?

Пауза.

— Ні.

Карина кивнула.

— Я здогадувалася.

Він підняв голову різко.

— Ти думаєш…

— Я нічого не думаю, - перебила вона м’яко. - Я перевіряю.

Вона не сказала про Марка. Не сказала про гори, поки що. Не сказала про те6 що сейф з документами тепер відкривається в неї  в голові так само часто, як холодильник.

Вона не відкривала всі карти.

Дмитро дивився на неї довше, ніж раніше.

— Ти вже знала, - тихо сказав він.

— Від вівторка.

— І ти сидиш тут спокійно?

Карина усміхнулася ледь помітно.

— А що, на твою думку, я мала зробити?

— Поліція.

— З чим? Чотири капсули? Підозра? Слова?

Він мовчав. Вона нахилилася трохи вперед.

— Мені потрібна лабораторна експертиза. Офіційна. Без зайвих питань.

— Я можу організувати.

— І ще одне, - вона зробила паузу. - Юля поводиться дивно?

Дмитро усміхнувся без радості.

— Останнім часом - так.

— Вона нервує?

— Вона щось приховує.

Карина кивнула.

— Тоді давай зробимо вигляд, що цієї розмови не було.

Він подивився на неї інакше. Ніби вперше.

— Ти не виглядаєш жертвою, Карин і це добре.

— Я і не жертва.

Вона підвелася.

— Коли будуть результати?

— Через два дні.

— Добре.

Вона вийшла з кав’ярні, не озираючись. У неї залишалося девять  днів. І тепер це вже не була параноя. Це була схема. І в цій схемі Юля була лише інструментом. Питання залишалося одне: хто тримав її за руку, коли вона відкручувала кришку баночки?