Глава 7. Велика пустеля

Наступного ранку, ще раз звіривши дорогу по карті, Том з Віллі попрощались з Бернадом  та Френком і рушили в дорогу. Френк забезпечив їх їжею та водою, щоб їм вистачило на декілька днів, однак тратити ці запаси доведеться по трішки. Вони вирішили, що Віллі буде нести сумку з водою, а Том з їжею.

— І запам’ятайте, — сказав серйозно до них Френк, — якщо ви не прийдете на десятий день до тієї скали, я мушу піти без вас.

Отже, у них було всього десять днів, щоб дійти до обговореного місця, а чи встигнуть вони чи ні, покаже тільки час.

Вийшовши з воріт королівства, вони майже одразу опинились перед величезною пустелею, яка простягалась до самого горизонту і хоч це був лише ранок, сонце вже палило нещадно.

— Ну що ж, пішли, — промовив Том, підбадьорюючи Віллі, — чим швидше підемо, тим швидше прийдемо!

Вони рушили прямо по гарячому піску, який вже встиг нагрітися. Спочатку йти було не так і складно, однак з кожним часом пісок ставав дедалі гарячішим, а сонце все сильніше палило. Через декілька годин Віллі повернувся назад та побачив, що Королівство сороконіжок вже зникло з горизонту і тепер вони опинились сам на сам з пустинним велетнем. Він витер піт та глянув не приязно на сонце, зараз би самий час проходити через прохолодний ліс, а не по цій пустелі. По дорозі їм зустрічались лише поодинокі величезні кактуси, в тіні яких вони інколи перепочивали, а потім знов рушали далі. На думку Віллі, день тягнувся занадто повільно, думки почали плутатись, а в горлі пересохло. Попереду Віллі, йшов Том, який інколи звіряв дорого по карті, щоб вони не збились зі свого курсу.

Невдовзі, сонце почало по тихеньку сідати за горизонт і вони нарешті відчули як жара стала спадати, вечір приніс їм бажану прохолоду. Віллі з Томом вирішили заночувати біля одного кактуса, де розпалили багаття та сіли біля нього. Розмовляти нікому не хотілось, можливо причиною була сьогоднішня жара, яка добряче їх виснажила. Невдовзі вони полягали спати, намагаючись не думати про завтрашній день.

Наступного дня, ще до сходу сонця, вони знов вирушили далі, поки сонце не піднялось високо у небо. Попереду простягались безкінечні піщані дюни, на які доводилось збиратись, так як по іншому пройти їх було не можливо. Поступово сонце підіймалося все вище і вище та здавалось, що пекло воно сильніше ніж вчора. Віллі намагався заховатися у свою накидку, однак доволі скоро мусив її скинути, в ній ставало ще більш душно. Воду можна було пити тільки не великими ковтками, щоб її вистачило на декілька днів, оскільки воду в пустині вони не знайдуть, її просто тут не було.

Інколи вони робили невеличкі зупинки, щоб трохи перепочити, а потім знов рушали й так без кінця - пісок, кактуси, сонце та пустинна тиша. Не було навіть натяку на маленький вітерець.

Раптом над ними з’явилась тінь і Віллі зрадів,  що це довгоочікувані хмари, які нарешті затулили їх від палючого сонця. Віллі повільно підняв голову.

— Том ховайся, — крикнув перелякано Віллі.

— Що ти сказав? — перепитав Том, повертаючись до нього, як раптом з неба почувся страшний крик.

Цей крик не можна було ні з чим сплутати, це був пустинний ястреб. Віллі з Томом заховалися за каміння, звідки непомітно слідкували за ним. Віллі ще ніколи так близько не бачив ястреба, який, на його думку, був просто здоровенним. Він чомусь намотував круги у небі.

— Як ти думаєш, він нас помітив? — схвильовано запитав Віллі.

— Не думаю, скорій всього він запримітив більшу здобич, але краще нам не висовуватись, зачекаємо поки він улетить.

Зробивши ще декілька кругів у небі, ястреб плавно улетів в іншу сторону і вони змогли продовжити свою подорож, з побоюванням поглядаючи на небо. Інколи яструб повертався, однак парив він високо в небі й до них лише інколи доносились його тривожні крики, після чого він знов зникав.

Наступних два дні пройшли без пригод, вони йшли в західному напрямі як велів їм Френк, звіряючи при цьому дорогу по карті. З кожним днем жара все більше виснажувала їх, забираючи останні сили й вже в ночі у них не було навіть сил розвести багаття, вони засинали й так.

У вечорі, на четвертий день їхнього перебування в пустелі, Віллі як завжди був занадто втомлений, щоб прив’язати до себе сумку з водою, як попереджав це робити їх Бернад. Тому він скинув його біля себе та ліг одразу спати.

В ночі Віллі приснився сон про Фіалкову долину та його будиночок, де він все життя прожив. Снилось йому ніби він прогулювався в вечірніх сутінках своєї долини ступаючи по прохолодній землі, потім вже у своєму будиночку він повечеряв та пішов спати, накривши при цьому, чомусь товстою ковдрою. Наступного ранку він прокинувся від дивного почуття, нібито він дійсно був чимось тяжким вкритий. Відкривши очі, Віллі зрозумів, що він був увесь засипаний товстим шаром піску. Злякавшись, він почав в паніці барахкатись, намагаючись звідти вибратися.

— Том допоможи мені!

Від його крику прокинувся Том, який також був засипаний піском.

— Що сталось? чому ми в піску? — злякано крикнув Том.

Через деякий час, вони нарешті змогли вибратись з піщаного полону.

— Мабуть, в ночі була піщана буря, — припустив Том, — і нас добре засипало.

— Як ми навіть не відчули? — здивувався Віллі, — чекай, а де наші сумки?

— Їх, мабуть, піском засипало.