Глава 6. Переправа через гору

Віллі виглянув з повозки, яку тягли запряжені в них здоровенні терміти. Недавно пройшла гроза, за чого тропа розмокла та стала майже не прохідною. Вони вже декілька днів підіймалися на Високу гору і сьогодні вперше випав сніг та подув морозний вітер. Віллі заліз назад у повозку.

— В небі стоять снігові хмари, я думаю під вечір буде справжній снігопад, — промови Віллі, закутуючись сильніше у свою накидку.

Їхня повозка була накрита парусиною, яка захищала їх від вітру та дощу зі снігом, однак все одно в середині було достатньо холодно, а вітер задував у кожну щілину. Віллі побачив, як Том щось пише на пергаменті.

— Що ти пишеш?

— Та так, нічого особливого, деякі нотатки із нашої подорожі.

— Справді? а даси почитати?

Том подивився на нього.

— Дай подумати, — Том зробив вигляд, ніби замислився, — звісно ж ні!

Тому подобалось увесь час підшутковувати над ним, за чого Віллі це дуже дратувало.

— Ну й не треба, надто вже потрібно воно мені, я так просто поцікавився!

Віллі відвернувся від Тома та став вивчати карту. У повозці повисла тиша.

— Ну добре, — через деякий час відповів Том бачачи, що Віллі образився,  — я тобі дещо розповім. Я вирішив записувати свою історію, де я був, і де зараз знаходжусь, і що зі мною трапилось, щоб потім хтось зміг відкрити та прочитати про мене та дізнатись про мої подорожі.

Том розвернув до Віллі пергамент, щоб той зміг сам побачити.

— Але це якась інша мова, — відповів Віллі, дивлячись на пергамент де були якісь незрозумілі слова.

— Це мова мого народу, — відповів Том.

— І звідки у тебе прийшла така ідея робити такі записи?

Том на деякий час замислився.

— Мене надихнув на це мій дідусь, він так колись робив.

Віллі побачив як Том всміхнувся, ніби згадуючи щось приємне.

— Я пам’ятаю, що коли був маленьким, — почав розповідати Том, — любив гратися за столом в бібліотеці мого дідуся, він частенько там бував і щось записував на пергаментних листках. Одного разу я знайшов пергамент, в якому дідусь записав спогади зі своєї молодості. Там він описував в яких місцях він був, в яких війнах він брав участь; там також описувалось детально як він приймав участь у війні проти Вандерога. Одного разу, у війні проти Короля Жакліна, мій дідусь потрапив до нього в полон. Знаючи про це, Жаклін заставив його написати листа до своїх побратимів, щоб вони прийшли та забрали його в обговореному місці, Там, Король Жаклін зі своїми воїнами хотіли зробити пастку, однак ніхто туди не прийшов. Побратими мого дідуся напали на Жакліна та на його військо із зовсім іншого боку, звідки вони взагалі не очікували їх та визволили мого дідуся з полону.

— І звідки вони дізнались, що це пастка?

— Коли мій дідусь писав для них листа, то не помітно відірвав правий кут, це був їх таємний знак про те, що він в полоні й все, що написано в листі, то не правда.

Віллі замислився.

— Так значить ти із войовничого роду? — Віллі по доброму заздрив йому.

На відміну від Тома, він був зі звичайної сім’ї й всі покоління до нього жили у Фіалковій долині тяжко працюючи своїми руками. Може саме і за цього Том часом поводив себе так зневажливо та самолюбиво.

— Можна сказати й так, — відповів Том.

— Але чому ти не пішов по такому ж самому шляху і не став воїном, як твій дідусь?

— На те є свої причини, — відповів сухо Том, даючи знати, що більше не бажає про це говорити.

Під вечір, як передбачив Віллі, почалась сніжна буря. Їхню повозку дуже сильно трясло, а морозний вітер норовив зірвати парусину, що була накрита на їхній повозці, чутно було як терміти ревіли, не маючи сил більше протистояти сніжній бурі. Церон негайно розпорядився зробити привал, бо виникла загроза загибелі термітів. Усі повозки зійшли з тропи біля печери, після чого усім було наказано направлятись в середину печері, щоб перечекати там бурю. Вони вперше за довгий час робили привал.

В середині печери, прислуга Церона розвела велике багаття та почала готувати вечерю. Досить скоро у печері запахло їжею і Віллі відчув як він зголоднів. Коли їжа була готова, всім наказали встати в чергу, щоб отримати свої порції. Том з Віллі також встали в чергу, однак їх неочікувано покликав до себе Церон. Вони здивовано підійшли до нього, де віддалено від усіх інших стояв накритий стіл.

— Ви мої гості, тому будете вечеряти зі мною, — промовив великодушно Церон, запрошуючи їх до столу.

Стіл ломився від різноманіття їжі, тут лежали тушковані каштани, пироги з яблуками та корицею, жарені зерна ячменю, мед, засушені фініки. Можливо Церон хотів тим самим показати їм свою гостинність.

— Не соромтесь, можете брати все, що забажаєте, — промовив Церон, підбадьорюючи їх.

Том з Віллі почали із задоволенням їсти, а тим часом Церон розповідав їм про те, чим він торгує і в яких королівствах він бував. Віллі не дуже було цікаво це слухати, тому він став розглядати печеру в якій вони зупинились. Раптом його увагу привернули якійсь малюнки на стінах печери, розгледівши які, він застив в жаху.