Глава 3. Небезпечна істота

Не дивлячись на те, що був вже кінець літа, стояла неймовірна спекота і навіть натяку не було на легенький вітерець. З далеку можна було побачити, як через степ, йшли вже декілька днів дві одинокі комахи.

Віллі поглянув на сонце, яке здавалось, ще трохи, і спалить їх.

— Може десь сховаємось і перечекаємо цю жару, — запропонував Віллі.

Том погодився.

Вони знайшли невеличке, але достатньо густе дерево, яке давало хорошу тінь, під ним вони й присіли. Том став ритися у сумі, шукаючи флягу з водою та зробив декілька ковтків, після чого промовив:

— Завтра, в цей час, ми будемо в Королівстві хрущів, а я терпіти його не можу.

— І чому це?

— Їм тільки дай привід, щоб затіяти якийсь черговий Королівський бал та набити свої животи вишуканою їжею. Вони влаштовують його кожного сезону, запрошуючи знатних господ та господинь зі всіх куточків королівств, а про те, що треба працювати, вони зовсім забули.

Віллі здивувало те, з якими обуренням говорив про це Том.

— Але я думав, що тобі подобається такий спосіб життя?

— Навіть для мене це занадто, — відповів сухо Том.

Інколи Віллі здавалось, що Том сам собі перечить, однак, яка різниця, головне, що він погодився піти з ним у цю подорож і можливо він дуже допоможе йому.

Поки Том перепочивав, Віллі вирішив витягнути з сумки карту, щоб повивчати її, так він робив кожного дня, тренуючи таким чином свою пам’ять. Якщо раптом він загубить карту, то по пам’яті зможе продовжити свій шлях далі.

— Де ти взяв цю карту?  — запитав Том, виглядаючи із-за Віллі.

— Мені її подарував один богомол, який проходив повз нашу долину.

Згадуючи Фреда, Віллі посміхнувся. Це той ще був дивак.

— Саме він надихнув мене залишити долину та піти на пошуки королівства. Так, я ніколи б не наважився на це, — промовив задумливо Віллі.

— Одним словом, він надихнув тебе на нескінченні страждання, — промовив з усмішкою Том.

Віллі вже потихеньку почав звикати до похмурого настрою Тома.

— Ну а хіба ти, подорожуєш без карти? — поцікавився Віллі.

— Моя карта тут, — Том вказав на свою голову, — я добре запам’ятовую місця в яких я буваю.

Трохи перепочивши, вони рушили далі через степ на схід. Незабаром, жара стала спадати і йти стало вже набагато легше. Віллі з Томом весело перемовлялись, все-таки день був чудовий.

Десь по переду почувся плеск води, тому вони радісно прискорили темп; в їхніх флягах вже закінчилась вода, а їх вже самих мучила спрага. Не встигли вони підійти ближче, як раптом через невеличку земляну нору, вилізла здоровенна сороконіжка. Віллі з Томом злякано завмерли, дивлячись на неї. Сороконіжки цього роду були дуже небезпечні, вони не любили чужинців на своїй землі, тому одразу нападали на тих, хто ступав на їх землю. Віллі це вичитав з книжок, але ніколи не думав, що зустріне її ось так. Ця сороконіжка була ще більша за розмірами, ніж він собі уявляв.

— Віллі не рухайся, — пошепки промовив Том.

Однак сороконіжка вже побачила Віллі, який був трохи далі від Тома та стала швидко наближатися до нього, перебираючи своїми численними ніжками.

— Тікай! — крикнув Том.

Віллі почав із жахом тікати, пробираючись через колючі зарослі, однак сороконіжка швидко наближалась. Попереду виднілась невеличка щіль між камінням і Віллі вирішив бігти туди та спробувати просунутись; навряд чи сороконіжка зможе там пролізти. Коли він майже добіг, раптом сороконіжка своїми щупальцями схопила його за сумку та відкинула назад. Віллі боляче вдарився об землю, однак швидко спохватився та вскочив на ноги. Сороконіжка передніми щупальцями сжимала його сумку. Не встиг Віллі схаменутись, як з високої трави із криком вилетів Том несучись прямо на сороконіжку.

— Віллі тікай, — прокричав Том, відтісняючи сороконіжку своїм клинком.

Сороконіжка все ще сжимала сумку, в якій лежала карта і Віллі розумів, що її треба дістати, але як? В цей час Том боровся із сороконіжкою прямо під деревом, вміло відбиваючись від неї своїм клинком. Сороконіжка намазалась схопити Тома, однак той спритно ухилявся від неї. Довго не розмірковуючи, Віллі швидко заліз на дерево на верхній сук, під яким точилася боротьба. Затримавши на мить подих, він зістрибнув прямо на спину сороконіжки, навіть не думаючи, що буде.

Як тільки він опинився на спині, сороконіжка одразу почала крутитися навколо себе, намагаючись скинути його, але Віллі міцно вчепився їй у спину. Сороконіжка зупинилась на мить та стала швидко уповзати вперед, забравши з собою Віллі, а позаду чулись відчайдушні крики Тома.

— Стрибай Віллі, стрибай!

Однак Віллі потрібна була ця сумка, тим часом сороконіжка все швидше набирала швидкість, несучись кудись вперед, як раптом різко зупинилась, за чого Віллі покотився з її спини на землю, опинившись прямо перед нею. Сороконіжка встала на задні щупальці, випустивши при цьому сумку, яка впала біля нього. Шляхів до відступу не було.

Позаду був високий виступ, а внизу плескала вода, тому розуміючи, що у нього не має часу на роздуми, Віллі швидко вскочив на ноги, вхопив сумку, підбіг до краю виступу та стрибнув в низ у воду. Летів, як йому здалось, він довго поки не опинився у воді. Швидко виринувши на поверхню, він зрадів, що залишився живим, не дивлячись на те, що виступ був дуже високий. Сороконіжка дивилась на нього зверху, розуміючи, що не дістане його, після чого розвернулась та поповзла геть. Віллі з полегшенням поплив до берега. Вже на березі, він знесилено впав на пісок та лежав так, мабуть, доволі довго поки не почув стривожені крики Тома.