Глава 2. Віллі вирушає в дорогу

Холодний туман повільно опустився на Фіалкову долину і лише де-не-де визирали верхівки домівок. Цей ранок був прохолодний, накрапував невеличкий дощ, а небо затягнуло сірими хмарами. В таку погоду ніхто б не відважився вийти, однак Віллі це зовсім не спиняло. Замкнувши двері на замок, Віллі заховав ключ під зеленим мохом, який лежав при вході його будинку. Коли повернеться Сем, то одразу знайде його, а на столі кухні він залишив йому листа, де коротко пояснив куди він направляється та просив не переживати. Віллі в останній раз поглянув на свій будинок, який багато років давав йому притулок, після чого, поправивши накидку і похідну сумку, впевненим кроком рушив в сторону лісу. Проходячи повз домівки, Віллі раптом збагнув, що перший раз за все своє життя, покидає долину і хоч це місце було його домом вже багато років, йому зовсім не було сумно залишати його, і навіть навпаки, він відчував неабиякий піднесений настрій.

За високою травою, яка слугувала кордоном Фіалкової долини, одразу починався величезний ліс в якому він частенько бував, однак ніколи ще так далеко не заходив. Завагавшись на якусь мить, Віллі рушив впевненим кроком вперед. В лісі було прохолодно та сиро і лише інколи до його слуху доносився спів одинокої пташки. По його підрахункам, щоб пройти цей ліс, знадобиться декілька днів, якщо звісно погода буде гарною і нічого не трапиться.

Ближче до обіду, стежка, яка вела через ліс, ставала дедалі непрохідною. Все частіше доводилось пролазити крізь густі зарослі та чагарники, обходити колючі корчі та величезні пні дерев. Перелазячи через черговий земляний насип, Віллі раптом згубив опору, за чого впав прямо на колючий кущ. Величезні колючки боляче впились у Віллі і він став витягувати їх по одному.

— Та скільки їх тут? — промовив сердито Віллі, витягаючи нескінченну череду колючок.

Врешті-решт, він звільнився від них та струсивши бруд, який пристав до його накидки, продовжив свій шлях. Поступово темніло, а тіні в лісі ставали все довші, тому Віллі вирішив шукати місце, де б заночувати, переходити ліс в ночі було небезпечно і він це знав.

Знайшовши густий кущ папороті та перевіривши чи не має там ні кого, Віллі заховався під ним. Майже одразу почав накрапувати дощ, так що він влучно вгадав місце для ночівлі; листя папороті може витримати любу зливу та надати притулок кожному, хто опинився під ним – цього навчив його дідусь.

Ще в день, Віллі назбирав достатню кількість хворосту та дров і тепер він міг розвести багаття та приготувати собі поїсти. Він заглянув у похідну сумку, яку взяв з собою. Там лежали в невеличких мішечках вівсяні, кукурудзяні та соняшникові зерна, засушена суниця, ожина, виноград, засушені гриби, коріння імбиру та кульбаби, трішки шпинату та баночку меду. Крім того, тут був невеличкий казанок, в якому він зможе готувати собі їжу, і сюди ж він поклав невеличку дерев’яну миску та ложку. Майже на дні сумки, він намацав шкіряний мішечок, в якому лежали золоті монетки, зароблені тяжкою працею; вони йому знадобляться, коли потрібно буде поповнювати запаси їжі. Віллі нарахував рівно двадцять монет. Ретельно зав’язавши мішечок з монетами та поклавши його поруч, з самого дна сумки Віллі дістав флягу із кристала, де зберігалась дорогоцінна вогняна вода. Завдяки їй, він зможе розпалювати вогонь холодними вечорами, що він зробить і зараз.

Відкрутивши флягу, Віллі капнув краплинку вогняної води на дрова, за чого майже одразу спалахнув вогонь. Поспостерігавши деякий час за ним, він підкинув ще сухих дров та поставив казанок на вогонь, в яку вже встиг набрати дощової води. Потрібно було почекати поки нагріється вода, тому Віллі вирішив дістати карту та подивитись, що лежить у нього попереду. Одразу після лісу він вийде до річки, яка мала назву «Грізний Буг» і якщо слідувати вниз по течії, можна буде дістатись до Королівства метеликів, туди йому і потрібно. Було б чудово спуститись на плоті або човні, він би так скоротив собі шлях на декілька днів. Але де їх взяти? Робити пліт він не вмів, а човна тим паче. Віллі вирішив не думати про це, а вирішувати проблему тоді, коли настане в тому потреба.

Тим часом вода в казанці закипіла і Віллі почав кидати туди кукурудзяні та вівсяні зерна, а для аромату він додав трішки коріння імбиру. Зовсім скоро у повітрі запахло їжею і тільки зараз він зрозумів, наскільки зголоднів. Зачерпнувши готову кашу, Віллі спробував на смак. Каша була готова, тому він накинув собі декілька черпачків та почав повільно їсти.

У лісі вже стало зовсім темно, а дощ тільки посилювався. Десь здалеку прогримів грім та заблищала блискавка. Чомусь гроза зовсім не лякала Віллі, як і думка про те, що він проведе тут усю ніч. Навпаки, він відчував себе дуже затишно, сидячи біля вогню, від якого сходило тепло, до того ж він ще з дитинства любив дощ. Дідусь завжди йому казав, що під час грози все живе навкруги ховається, тому сьогодні він однозначно був у безпеці.

Доївши свою кашу, Віллі підкинув ще дров та закутавшись сильніше у свою накидку, влігся спати. Сон не йшов до нього, тому він став розмірковувати про те саме королівство, заради якого він рушив у цю небезпечну подорож. Чи знайде він це королівство, якщо це ще нікому не вдалось зробити? Втомлений своїми роздумами, Віллі врешті заснув навіть не підозрюючи, що його чекає попереду і які випробування йому готує доля.

Наступного ранку Віллі прокинувся від того, що на нього щось капнуло. Відкривши очі, він побачив, що за ніч прорвався папоротниковий листок, який слугував йому дахом і тепер там збиралась вода, яка стікала прямо на нього. Ліс  був залитий дощем, а по всюди стояли глибокі калюжі води. Подув холодний вітер, за чого Віллі затремтів, його накидка за ніч відсиріла, а сумка взагалі промокла. Не бажаючи витрачати часу для збирання дров, Віллі поснідав холодною кашею та зібравши свої речі назад у сумку, поспішив вирушити далі.