РОЗДІЛ 5

ОЛЬГА.

Коли потяг здригнувся й повільно рушив, метал загув низько, майже жалібно, ніби йому самому не хотілося розривати цю нитку. Платформа за вікном попливла — обличчя, шарфи, руки, що махали навздогін, розмивалися в холодному повітрі. Інна сиділа навпроти, з підігнутими ногами, притискаючи до грудей термос. Вона мовчала рівно до тієї миті, поки потяг не набрав швидкості. Потім не витримала — нахилилася ближче, з усмішкою, в якій було більше цікавості, ніж жарту.

— Ну? — протягнула вона. — Що між вами?

Я дивилася у вікно. Гори відступали повільно, неохоче, наче перевіряли, чи справді вона готова поїхати. Дерева стояли темними силуетами на тлі снігу, і десь там, між ними, залишилася ніч, пагорб і чоловік, який не пішов одразу. Я машинально торкнулася амулета.  Він більше не пульсував. Не кликав.  Лише тихо грів шию — спокійно, рівно, як обіцянка, яку не треба повторювати вголос.

— Нічого, — сказала  я нарешті.  Зробила паузу, вдихнула запах чаю й заліза, і потім додала — Поки що… нічого.

Інна примружилася, уважно вдивляючись у її обличчя.

— «Поки що» — це нове слово у твоєму словнику, — зауважила вона. — Раніше в тебе все було або так, або ні.

Я всміхнулася краєм губ.

— Бо раніше я завжди знала, чим усе закінчиться, — тихо відповіла вона. — А тепер…
Вона замовкла, прислухаючись до ритму коліс.  — Тепер мені цікаво.

За вікном сніг ще лежав рівними латками, але подекуди вже виднілася темна земля. Я впіймала себе на думці, що рахує не кілометри, а пори року.

Весною, — подумала я.  Не як обіцянку й не як план. Як можливість.

Я уявила: ті самі гори, але без снігу; стежки, які не ховають каміння; розмови, що не бояться тиші. І його — не випадково, не між від’їздами, а навмисно. З часом, який нікуди не тікає.

— Ти думаєш повернутися, — сказала Інна не питаючи, а стверджуючи. Я перевела погляд з вікна на подругу.

— Я думаю не тікати, — відповіла тихо я. — Це вже багато.

Потяг мчав далі, вивозячи їх з Карпат, але я відчувала дивну річ: щось важливе не залишилося там. Воно просто не поспішало. Зима в Карпатах ще не закінчилася.  Але в серці вже починалася весняна відлига — тиха, невідворотна, жива. 

ДМИТРО.

Потяг уже зник за поворотом, а я все ще стояв на пероні.  Холод повільно пробирався крізь пальто, але я не зрушив з місця — ніби рух означав би визнати, що щось закінчилося. Насправді ж вперше за довгий час щось тільки починалося.

Навколо стихав шум: хтось ішов, хтось сміявся, хтось квапився додому. Для нього ж платформа звузилася до кількох метрів — до тієї точки, де ще хвилину тому було її вікно.

«Поки що — нічого», — подумки повторив він і всміхнувся. Він добре чув цю паузу, через відкрите вікно потяга коли дівчата говорили. Чув краще за будь-яке зізнання.

Дмитро провів рукою по потилиці, ніби стираючи втому, яка накопичувалася роками. Раніше майбутнє завжди виглядало як список: справи, дати, зобов’язання. Його можна було розкласти, пояснити, виправдати. А тепер воно було схоже на дорогу в горах після зими — ще мокру, ще нестійку, але відкриту.

Я подумав про весну.  Не абстрактну — справжню. Про те, як тане сніг і з’являється земля, яка пахне обіцянкою. Про те, що приїде не тому, що треба, а тому, що хоче. І що вперше не шукатиме правильних слів — лише правдиві.

Я не знаю, чим це стане, — визнав він подумки. -  Але я знаю, ким не хочу бути, коли приїду. НЕ хочу бути тим ким був до цієї поїздки

Я дістав телефон, відкрив нотатки й написав одне слово: «Весна».  Без дати. Без пояснень. Як орієнтир, не як план.

Коли я нарешті зійшов з перону, сніг під ногами хрумтів уже інакше — ніби під ним була не крига, а тонка кірка, готова ось-ось тріснути. Я ішов повільно, дозволяючи думкам вільно блукати, й раптом зрозумів: страх нікуди не зник. Але більше не керував.

• Навмисно, — знову згадав він її слово.  І цього разу воно звучало як вибір.

Десь далеко потяг ніс її крізь ніч, а я ніс у собі щось не менш крихке й важливе — майбутнє, яке не вимагало поспіху. Лише присутності.

Весна прийде.  І він зустріне її знову але цього разу  не випадково.

*******

У цей самий час Ольга притулилася чолом до холодного скла вагона. Відбиття дивилося на неї уважно й трохи інакше, ніж завжди — без поспіху, без захисту. Вона знову торкнулася амулета й дозволила собі не відповідати на питання, які ще не настав час ставити.

Колеса відмірювали шлях, але не рішення.  Станція лишалася позаду, та не відпускала повністю.

Можливо, — подумала вона, дивлячись у темряву.  Не «так» і не «ні». Просто — можливо.

*****

Дмитро рушив у протилежний бік перону. Сліди його кроків швидко засипав свіжий сніг, ніби гора навмисно стирала напрямок. Він не обертався — не з байдужості, а з довіри: якщо щось справді його чекає, воно не загубиться.