РОЗДІЛ 4

ОЛЬГА

У ніч перед від’їздом я вийшла на невеликий пагорб за будинком. Повітря було крихким від морозу — таким чистим, що здавалося, ніби кожен подих дзвенить. Повний місяць завис над горами, мов сторожовий ліхтар, і сніг унизу світився, наче його посипали порошком зір. Десь далеко тріснула гілка, і далі тиша знову настала, глибока й тяжка.

Я стояла нерухомо, сховавши руки в рукава пальта, й дивилася вниз — туди, де темрява ковтала всі стежки немов вода сніжинки. За спиною почулися кроки скрипучі від снігу. Обережні. Нерішучі.

— Знову ти, — сказала я, не обертаючись. Голос був спокійний, але в ньому жевріла усмішка. так я вже зрозуміла що це був він, просто відчула запах його парфумів, немов він облився ними

Він зупинився за кілька кроків, ніби боявся підійти надто близько — або надто далеко.

— Так це я, тому що ти як магніт, — мовив він після короткої паузи. — Чи я просто… втрачаю свій внутрішній компас.

Я повільно повернулася. Місячне світло лягло на його обличчя м’яко, без різких тіней. Без звичної маски впевненості, без іронії. Він виглядав майже юнаком — розгубленим, справжнім, що майже робило його зовсім іншим

— Ти не втрачаєш компас, Дмитре, — сказала вона я. — Ти просто вперше йдеш не туди, куди тебе ведуть… - далі я зробила крок ближче, і продовжила — …а туди, куди тягне.
            Він гірко усміхнувся.

— А якщо я знову зламаю все? — запитав він. — Себе. Інших. Те, що навіть не встигло стати чимось.

Я підняла плечі — жест був простий, майже буденний.

— Тоді зламаєш.
          Я подивилася на сніг під ногами, на тріщини в його поверхні.
        — Але спробуєш інакше. і будеш знати що ти намагався, спробував, а результат то вже час покаже. Робити  спроби та вибір це й є людина, хіба ні?

Вітер ворухнув моє волосся, і Дмитро інстинктивно простягнув руку. Але зупинився на піврусі, не знаючи що робити далі, чи взагалі це все правильно? Потім таки взяв її руку в свою.
Не грубо.  Обережно — наче боявся, що вона розсиплеться, як сніг під надто теплим дотиком.

— знаєш Я хочу бачити тебе знову, — сказав він хриплувато. — Не тут. Не випадково.
Він ковтнув повітря.  — А… навмисно, сплановано, по справжньому..

Я довго мовчала, просто не знала що відповісти. Місяць відбивався в  очах, і здавалося, ніби я раджусь не з ним, а з горами.

— Тоді приїжджай сюди знову, весною, — нарешті сказала вона. — Коли сніг розтане, і земля проступиться квітами. Коли видно, на що ступаєш.

— А якщо я приїду завтра? — тихо спитав він, майже жартома. Майже з викликом.

Я засміялася — коротко, тепло. І вперше вимовила його ім’я так, ніби дозволяла йому залишитися.

         — завтра ?

— так

         — Тоді купи собі чоботи з Гуцульщини, Дмитре.
я стиснула його руку, яка тримає її руку.
          — Тут без них далеко не зайдеш.

— я подумаю - відповів він

Потім я  першою відпустила його руку.  Не різко — просто так, як відпускають щось тепле, знаючи, що воно вже зробило свою справу.

— Мені час, — сказала вона тихо. — Ранок не любить тих, хто не спить.

Я ще мить постояла поруч, ніби хотіла щось додати, але лише злегка кивнула й повернулася до стежки. Мої кроки були легкими, впевненими — наче гора сама підказувала, куди ставити ногу. Сніг тихо рипів під підошвами, і з кожним кроком її постать ставала меншою, розчинялася в сріблястій темряві.

Біля будинку вона я озирнулася.  Не помахала.  Просто подивилася — і цього було досить. У вікні спалахнуло тепле світло, а потім двері за нею зачинилися, залишивши після себе спокій і запах диму з печі.

Дмитро не рушив з місця. Він стояв, дивлячись туди, де щойно була я , і відчував дивну порожнечу — не холодну, не болючу, а схожу на чисту сторінку. У голові крутилися слова, які він не встиг сказати, і ті, які почув вперше за багато років — і повірив.

Йти туди, куди тягне…
        Він тихо повторив цю думку, ніби перевіряючи її на смак. Раніше він завжди знав маршрут. Плани, рішення, правильні кроки. А тепер перед ним була лише тиша, місяць над горами і відчуття, що вперше за довгий час він не запізнився. Дмитро вдихнув морозне повітря на повні груди.  Сніг під ногами здавався надійним. Земля — живою, навіть під кригою.

— Навмисно… — прошепотів він у темряву й ледь усміхнувся.

Він ще довго стояв на пагорбі, доки холод не нагадав про себе. А потім повільно повернувся до стежки — не туди, де вели звички, а туди, де тепер починалася дорога.До будинку щоб відпочити і вранці збиратися в дорогу додому.