РОЗДІЛ 3

ОЛЬГА.

Наступного ранку нас зустріла заметіль, яка немов закрила білий світ. Небо злилося з землею в одній безкраїй сірій пелені, а вітер завив, наче хтось плакав за втраченим. Електрика впала ще до світанку — лампи миготіли, а потім різко погасли, залишивши тільки запах гару і тишу, яку навіть годинник не зміг би розірвати. Мобільні телефони мовчали, безсилі перед стихією. Піч гріла слабо — дрова майже закінчилися, і в кімнаті повільно повзала холодна тінь.

— У сараї ще є, — сказав Іван, обережно витягуючи з-під лавки засмаглий рукавиці. Його голос був тихим, але наповненим турботою. — Але замок старий. Ключ десь загубився, ніхто не знає де саме…  — він осікся, не докінчивши.

— Я спробую відчинити, — сказала я, 

— впевнена? — сказав Іван

— не знаю, але  хоча б спробую відчинити, — сказала я, підводячись. 

— я допоможу!, — сказав Дмитро, я подивилася на нього шоковано і сказала:

— невже не боїшся забруднитися?, — сказала я

— ні, — сказав Дмитро , підводячись. 

— гаразд тоді пішли, помічник, — сказала я, підводячись. 

Я швидко одяглася, не поспішала, але й не вагалася. Мої кроки були тихі, наче я боялася збурити сніг за вікном, який скрипів від найменшого шороху. А позаду мене йшов Дмитро. Всі інші спостерігали через вікно, немов за сюжетом реаліті шоу.

Коли підійшла до замка — іржавого, з потьмареними від часу вирізьбленими квітами по краях, то торкнулася його долонею. У мене завжди було відчуття, що старі речі «говорять» — не словами, а вібрацією, пульсацією, що лишається від чиїхось долонь, сліз, надій. Цей замок був засмучений, але не злий. Він чекав. І довго чекав.

— Дай гачок, — звернулася я, витягаючи з рюкзака тонкий металевий інструмент, наче хірургічний, наче частина її руки.

— Ти що, Лара Крофт? — засміявся Макс, але в його сміху було захоплення, не насмішка.

— Ні, — посміхнулася Ольга, не відриваючись від замка. — Просто жила з бабусею, яка вміла відчиняти все — від замків до сердець. Навіть ті, що були закриті зсередини.

Клац.

Замок відкрився з тихим зітханням, наче випустив повітря, що тримав у собі роками. Усі здивовано переглянулися. Інна, наймолодша з них, притиснула руки до губ.

— Це… магія? — прошепотіла вона, її очі блищали, ніби вона побачила щось святе.

— Ні, — відповіла Ольга, нарешті піднявши погляд. У її голосі була тиха впевненість, майже лагідність. — Це увага. І трохи віри у те, що всередині є щось, що хоче бути відкритим.

Того дня вони рубали дрова разом. Навіть Дмитро зняв светр — дорогий, підібраний з натхненням, але тепер просто вовняною річчю. Закотавши рукави, він оголив передпліччя, і Ольга побачила шрам — довгий, білуватий, наче річка, що висохла. Він не ховав його. Просто працював, вдаряючи сокиру в колоду з такою силою, наче хотів розколоти щось всередині себе. Ольга помітила це, але не запитала. Лише на мить затримала погляд — і відвернулася, щоб не порушити тишу між ними.

Увечері, коли вогонь в печі став життєдайним, а сніг за вікном мовчав, наче виснажений, Дмитро підійшов до неї. Він стояв трохи похилений, руки в кишенях, очі — напівзакриті, ніби боявся, що побачить у її погляді те, чого не заслужує.

— Чому ти не боїшся нас? — тихо запитав він. — Ми ж… інші.

Ольга довго дивилася в полум’я. Його танець був непередбачуваним, але чесним. Ніколи не прикидався.

— Боюся не «інших», — нарешті відповіла вона, не дивлячись на нього. — Боюся тих, хто прикидається собою. А ти… — вона обернулася, її погляд був м’яким, але прямим. — Ти просто приховуєш.

Він стиснув губи. На мить його обличчя затьмарилось, наче тінь впала на нього зсередини.

— І що ж я приховую? — він запитав, але вже не так сміливо. Тепер у голосі було питання, не виклик.

— Себе, — сказала Ольга. — Не того, ким ти здаєшся. А того, ким ти можеш бути.

Він замовк. Повітря навколо них стало щільнішим, наче чекало на щось. Потім він повільно опустився поруч із нею на лаву. Не близько. Але й не далеко — на відстані відчуття, а не розуму.

— Мені сказали, — почав він, і голос його трохи дрогнув, — що я ніколи не зможу бути… достатньо. Достатньо добрий, достатньо простий, достатньо справжній. Тому я почав грати роль того, ким не є. Щоб не розчарувати. Щоб не… бути відкинутим.

Ольга не переривала. Просто сиділа. Готова слухати навіть тишу.

— А хто ти? — запитала вона, нарешті.

Він глибоко вдихнув, наче вперше дозволяв собі це питання.

— Не знаю, — прошепотів. — Але… хочу з’ясувати.

Над ними тріскав вогонь. За вікном сніг заснув знову. А між ними — вперше за довгий час — відчулася не напруга, а надія. Тиха, крихка, але справжня. Через деякий час всі розійшлися по своїх кімнатах.