ОЛЬГА.
Увечері, коли за вікном сипався легкий сніг, наче хтось розсипав зорі дрібним пухом, всі зібралися навколо каміну в старій дерев’яній хаті. Полум’я танцювало по колодам, відкидаючи тіні на стіни, оббиті вишитими рушниками. Запах чорниці й м’яти — гіркувато-солодкий, з лісовим відтінком — змішався з ароматом сирного пирога, який ще недавно густо парував на дерев’яному столі. Тепло було не лише в повітрі — воно живою ниткою простяглося між людьми, сплітаючись із сміхом, паузами й іноді тривожними поглядами.
Ліза заварила чай у глиняному заварнику, ручної роботи — темно-коричневому, з візерунками, що нагадували коріння дерев. Вона налила в чашки, що тремтіли від тепла, і поставила їх на стіл, зроблений зі старої дубової колоди. Інна, укутана в вовняний плед із візерунками у стилі гуцульських мотивів, розповідала, як Іван минулого року, наприкінці грудня, привіз її на кінному возі через Карпати — зі снігом по коліна, з дзвінкими дзвіночками на вужах і піснею, що завмерла в морозному повітрі.
— Він казав, що це буде «по-старому», — сміялася вона, — а я думала, що замерзну. Але… було добре. Як у казці.
Артем, схрещений на дивані, підкинувши ноги на підлокітник, розповідав про яхту в Антарктиді:
— Там, де справжня тиша! — повторив він, наче це було священне заклинання. — Не чути ні машин, ні дзвонів, ні голосів. Тільки лід… і вітер, що шепоче про час, який минув ще до людей.
Дмитро сидів окремо — у кріслі біля вікна, де за склом повільно спускався вечір. У руці — бокал з темним вином, що відбивав полум’я каміну, наче крапля крові, впала в темряву. Він довго мовчав, аж раптом, не дивлячись на когось конкретно, сказав:
— А ти чим займаєшся, Ольго?
Його голос був м’який, але в ньому чутно було виклик — не агресію, а щось тонше, наче він сам не знав, чи хоче образити, чи розібратися.
Я відклала чашку, обережно поставивши її на блюдце. Місячний візерунок на моїй чорній сукні блиснув у світлі вогню.
— Працюю в лікарні. Медсестра.
— О, то геройка! — Макс, що сидів на підлозі, підкинув у повітря горіхову скоринку, як дитина, що грається з чимось, що не має ціни. — А зарплата геройки дозволяє хоча б на ці чоботи?
Я подивилася на свої чоботи — старі, але доглянуті, зручні, міцні. Вони були зроблені майстром із Гуцульщини, на замовлення. Кожен шов — не просто шов, а оберіг. Кожна пряжка — з латуні, вилитої за стародавньою формулою, яку бабуся передала ще до війни.
— Дозволяє на все, що має значення, — сказала я, не підвищуючи голосу. — На тепло, на тишу… і на відстань від людей, які вимірюють вартість людини за її взуттям.
Тиша. Навіть вогонь у каміні тріщав тихіше, наче злякався порушити рівновагу.
Макс опустив руку, скоринка впала на долівку з глухим стуком. Інна перестала посміхатися. Артем уперше відірвав погляд від стелі.
Дмитро нахилився вперед. Світло кинуло тінь на його щоку, але очі залишилися відкритими — не холодними, як зазвичай, а… вразливими.
— А як щодо людей, які просто… не знають як говорити? — запитав він. — Які хочуть сказати щось важливе, а виходять із дурнями?
Я подивилася на нього довго. Не з презирством. Не з жалістю. Просто — як на людину.
— Тоді вони мовчать, — сказала я. — Або вчаться. Мовчання — це теж мова. Але якщо ти не навчишся говорити так, щоб тебе чули… то тебе просто почнуть ігнорувати.
Він замовк. Опустила голову, наче вага моїх слів лягла йому на плечі. Але в його очах блимнуло щось — не злість, не образа. Розгубленість. Наче вперше хтось відповів йому не підлещуванням, не глузуванням, не образою… а простою, несподіваною чесністю.
— Можливо, — прошепотів він, — я просто… не знаю, як бути іншим.
— Ніхто не знає, поки не почне, — сказала я. — Але ти вже сказав щось справжнє. Це вже крок.
У кімнаті знову запанувала тиша — не незручна, а м’яка, як шерсть старого кота. Хтось засміявся тихо. Ліза долила чаю. За вікном продовжував падати сніг.
І десь у цій тиші, між запахом м’яти й тріскотом вогню, щось змінилося. Не дуже помітно. Але назавжди.
Ще трохи всі так просиділи і почали розходитись по своїх кімнатах.
Я теж пішла, переодяглася в піжаму і лягла в тепле ліжко, заснула відразу, втома з дороги дала про себе знати.