РОЗДІЛ 1

 ОЛЬГА.

Грудневе небо над Карпатами скидалося на розірвану сіру тканину, з якої безперестанку сипався сніг — дрібний, м’який, наче пух із подушки старої лісової богині. Я відчувала це ще до того, як потяг зупинився на маленькій станції, де замість таблички — лише дерев’яна дошка з вирізаним словом «Лісна Поляна», ніби хтось вирізав його ножем у темряві, тримаючи в роті свічку. Мої пальці торкнулися шиї — там, під вовняним шарфом, лежав амулет у формі молодого місяця, що тепер, наче живий, тихо пульсував. Лей-лінія. Земля тут дихала інакше — глибше, повільніше, наче спала під сніговим покровом, чекаючи на когось... чи на щось.

— Ну ось ми й приїхали! — вигукнула Інна, витягуючи валізу з багажника. — Уяви, Олю, ми проведемо тут весь тиждень! Без міста, без тривог, тільки гори, дрова… і гірська краса!

У той момент я пригадала те кафе в центрі міста — тиждень тому. Коли ми були в трьох: я, Ліза та Інна, яка сиділа навпроти мене, обережно розмішуючи цукор у гарячій каві, і раптом сказала:

— Я їду до Карпат. З Іваном. Його друзі теж поїдуть, тому Ліза і ти їдете теж.

— Що? — я підняла брову.

— Так. Ти їдеш. Без відмов. Ми вже все обговорили. Ти ж сама казала, що хочеш відпочити від клініки. А там — тиша, повітря, яке лікує, і жодних дзвінків на роботу.

Ліза додала, не дивлячись з-за книжки:

— І без Сергія, який, як тобі давно стало зрозуміло, не твій. Ти маєш про нього вже забути. І це буде — корисна зміна обстановки.

Сергій — мій колишній. Ми розійшлися два місяці тому, коли виявилося, що останній місяць він вже зраджував мені. Я працювала реєстраторкою в приватній медичній клініці, і кожна зміна, кожен дзвінок тепер нагадував мені про те, як легко все розпадається. Інна не давала мені спокою після того дня — і врешті-решт я погодилася.

Отже, ось я тут. Ми вийшли на залізничній станції. Ліза йшла повільно, бо несла велику валізу з речами та тримала в руці невелику сумку з книжками й сушеною малиною — для вечірнього чаю. Її обличчя було спокійним, але очі — наче дзеркала лісу: уважні, віддзеркалювали кожен рух світла. Вона ніколи не квапилася, навіть коли весь світ здавався на межі розпаду. Саме за це я її цінувала.

Нас зустріла господарка — жінка років під п’ятдесят, з квітковим платком на сивіючому волоссі й руками, закритими тріщинами від праці. Вона постійно здавала будинок в оренду, але зараз дивиться на нас із таким поглядом, ніби впізнала щось у нас — або всередині будинку, що нас чекав. Вона повела нас стежиною в ліс, бо інакше до хати не дістатися. Стежка піднімалася вгору — крізь густий ліс смерек і ялин, де сніг повис на гілках, наче таємні знаки, залишені кимось давно. Повітря було насичене хвоєю, вологою землею й чимось більшим — давнім, первісним. Я відчувала те знайоме стиснення в грудях, ніби хтось стежив з-за стовбура. Амулет на шиї тепер пульсував частіше.

Будинок з’явився лише за годину пішки — на гребені між двома потоками, що шепотіли під кригою. Він стояв, наче схований у лапах старих смерек: дерев’яний, з вузькими вікнами, димом із комина й ліхтарем на ганку, що мерехтів у сутінках, як око відьми. Стіни були оббиті темною дошкою, частково почернілою від часу й диму, а балкон на другому пверсі трохи хитався, ніби дихав разом з горами.

Усередині пахло сосною, вугіллям і часом — старими килимами, що пам’ятали ще радянських туристів. На стінах — дерев’яні підвіски у формі коней, рушники з гірськими візерунками, схожими на захисні обереги. Над каміном — портрет жінки в темному платку, з очима, що, здавалося, слідкували за кожним рухом.

А сам камін — великий, з чорним кам’яним порталом — був серцем будинку. Навколо нього лежали сухі дрова, а в кутку стояла чавунна кочерга й плетений кошик із сірниками. 

У куточку вітальні — старий телевізор з опуклим екраном, увімкнений без звуку: лише біле шумлення, наче подих примари. На стіні висів гірський калих — дерев’яний годинник з гирею, і його тикання змішувалося з тріскотом полум’я. Немов тут хтось жив… а потім помер.  І залишив частинку себе в стінах — не як привида, а як ехо. Ехо, яке знало, хто я. ВІн був двоповерховий, а це значило що кімнат на всіх хватить і полонина буде жити на одному поверсі інша на другому.

Коли ми ввійшли, нас вже чекали Іван і його друзі. З кімнат доносилися голоси, з кухні і вітальні.

— Ого, це ж майже хороми! — вигукнув один, заходячи першим, з валізою в руці й пляшкою горілки в кишені. — Чи тут є Wi-Fi, чи ми вже в середньовіччі?

— Є супутниковий інтернет і сонячні панелі, — відповів Іван, знімаючи пальто. — Не переживай, не доведеться писати листи голубами.

Другий чоловік, високий, з татуюванням змія на шиї, уже розглядав пляшку вина на полиці.

— Це ваше? — поцікавився він, побачивши нас біля дверей, і, не дочекавшись відповіді, вже крутнув кришку.

Ліза майже непомітно похитала головою. Я відчула роздратування — не своє, а ніби від самого будинку. Він не любив таких, як вони: шумних, впевнених у своїй безкарності, байдужих до того, що навколо не просто будівля, а місце з пам’яттю.

Коли двері розчинилися ще раз, і в будинок увійшов четвертий, — на мій погляд, самий серйозний і грізний, — атмосфера різко змінилася.