Розділ 46

Лєгушев свій штаб розмістив аж ніяк не в міськкомі партії, де панував Кочура, і навіть не в якімсь райкомі, а в Жовтневому виконкомі. Вулиця, де стояв будинок виконкому нині мала ім'я Карла Лібкнехта, однак, за невеликим винятком виглядала донезмоги міщанської зі старорежимними будиночками, на підвіконнях яких стояли герані. До речі кажучи, до революції вулиця йменувалася Митрополитською. І митрополит колись жив по сусідству в одноповерховому будиночку, але вмер. І, хоча його кроки іноді начебто продовжували чути, до сусідів у виконком він не заходив.

Світло в кабінеті був приглушене, а краєчок стола засідань сервірований нехай і не пишно, але вишукано – пляшка коньяку, консерви зі шпротами, копчена ковбаса, лимон і зелень по сезону.

Лєгушев-Старший був не сам. Компанію йому являла мила комсомолочка із червоним знаком ВЛКСМ на об'ємних грудях. Погляд її великих очей уже був затуманений випитим, а два верхні ґудзички на блузці – розстебнуті.

Побачивши Даніліна, Лєгушев який розвалився в кріслі, покликав того рукою.

- А, слідчий! Сідай з нами!

Кабінет у півмороку здавався гігантським.

- Дякую, я постою, - стримано відповів Данілін

- Сідай, кому сказане!

Данілін сів.

- Пити будеш? - запитав Лєгушев, і, не чекаючи відповіді, став наливати коньяк у наявну третю чарку. Слідчий відзначив: із чарки хтось пив раніше, оскільки жовтувата волога вже була на дні посудини. Імовірно, не жінка, оскільки сліди помади на склі були відсутні. Олексій припустив голову виконкому.

- Тобі сам перший секретар обкому наливає! Цінуй.

Далі, як би ненароком Данілін поглядом сковзнув по жіночій ніжці, не по погоді, затягнутій у нейлон, вгору, туди де спідниця, що піднялася, відкривала край панчохи, по пружному стегну. Але після талії він відвів погляд – було потрібно знати своє місце. Те, що його запросили за стіл – значило не так уже багато. І він, і гарненька комсомолочка були отут тільки обслугою. Лєгушев був номенклатурою.

Розлив коньяк по трьом чаркам, Лєгушев без тосту відразу випив зі своєї. Його супутникам довелося просто наслідувати приклад.

Перший секретар обкому, закусивши лимоном продовжив:

- Можливо, у когось виникне спокуса, представити справу так, начебто те, що трапилося справа не рук двох відщепенців, а…

Лєгушев зробив якийсь невиразний жест, намагаючись зобразити щось загальне.

У відповідь Данілін кивнув з розумінням.

Комсомолку сюди запросили не через її розум, а винятково заради інших частин тіла. Що, до речі, зовсім не спростовувало в ній відсутність розуму. А от його, Даніліна, саме призвали через мозок.

Але сказане він розумів не цілком, та не поспішав визнаватися в тому. Вважав, що майбутнє щось йому роз'яснить у поточній розмові.

- Люблю тямущих, - зробив висновок Лєгушев і розлив по другий.

Знівечена варикозом рука першого секретаря лягла на стегно комсомолок і зжала його, перевіряючи пружність. Дівчина навіть не здригнулася, а Данілін, побачивши це, подивився в очі Лєгушева. Той погляд не відвів. І в погляді тому була сталь абсолютної влади.

У коридорі почулися кроки – хтось швидко йшов по паркету. Дерев'яні плашки скрипіли й тріскотіли під його ногами. У півморок кабінету після стукоту заглянув парубок, повідомив:

- Я, звичайно, вибачаюся, але в Іллічевськом районі перестрілка. Машина готова.

- Ну, раз готова – треба їхати, - кивнув секретар обкому. - Але спочатку - по останній.

-

То був дивний бій. Ті, що оточували, не дивлячись на величезну кількісну перевагу, йшли в наступ неохоче. Довго ховалися, виглядали щось у темряві, і, уловивши рух – стріляли раз або два, відразу міняли позицію.

Павло огризався активніше, садив чергами, демаскуючи себе вогнем.

- Хлопець, здавайся! - крикнули йому. - Допомоги тобі чекати нівідкіля.

- Ідіть у дупу, - відповів Павло, міняючи обойму.

Перегрітий ствол обпалював руку. На той час він був поранений двічі. Кулею йому відірвало мочку вуха й порвало плече. Відповідно він зачепив ще трьох. Одного ранив так, що зараз він хрипів, плювався кров'ю. Він умре наступного дня, не витримавши третю операцію. Іншим повезе більше.

Міліціонери намагалися підійти до Павла дворами. Але собаки брехали, видаючи тих, хто ліз через забори, міліціонери матюкалися, продираючись у темряві через кущі, огорожі, палісадники, курятники.

Коли бій тривав уже зі чверть години, прибув Карпеко. Він знав ці місця добре, бо ходив тут ледве не щодня, і пейзаж цей йому, мабуть, приївся. Вулички були відомі йому досконально з дитинства. Але ніколи Сергій не бачив в них поле бою.

Було потрібно вирішувати й вирішувати швидко. Скоро могло підтягтися начальство, міг з'явитися Данілін.

Карпеко примкнув кобуру до пістолета, притиснув зброю до плеча, спробував піймати в приціл білий клаптик тканини – дав чергу. Йому відповіли настільки ж не прицільно – Павло завбачливо стяг футболку й відкинув її на гілки.