Розділ 22

У дворі, між двох гаражів був затиснутий вузенький сарай Лефтерових. У ньому зберігалося домашній мотлох, два велосипеди – батьківський «ХВЗ» і подарований Аркадію в чотирнадцять років «Аіст». Ще там стояв колись мотоцикл, на якому батько й розбився. Судячи з всього, у тумані його зачепила якась вантажівка, відкинув у кювет. Батько вмер не відразу, і його можна було б урятувати. Але ніхто не зупинився, а винного так і не знайшли.

У той рік Аркадій у степах Монголії віддавав батьківщині борг, і додому він встигнув лише до дев'ятого дня, коли на батьківській могилі вже зав'янули сумні квіти. Мотоцикл загубився десь у дворах РВВС. Казали, начебто його подали на запчастині.

І ось уперше за багато років, велосипеди були витягнуті із сараю, помиті, змащені. Згнилі за стільки років камери замінили новими, купленими в спорткрамниці «Олімпія».

Наступного дня Павло й Аркадій з'явилися на роботу на велосипедах, які всю зміну простояли в прикомірку при ленінській кімнаті. Відпросившись на дві години раніше, друзі покотили по Донецькому шосе, потім звернули в поля. Ті, втім, досить швидко закінчилися – почалася промзона, перемішана з пустирями. Праворуч ішла нитка залізничної колії, уздовж якої валялися кинуті товарні вагони. Вогонь, який часом палахкотав на пустирях, з'їв дерево. Дощі й тумани зточили залізо каркаса. І тепер те, що залишилося, нагадувало кістяки грудних кліток якихось гігантських ящерів.

Потім швидким серпантином дорога спускалася до ледь помітної в очеретах ріки.

Їдальня й контора кар'єру стояла за мостом на пагорбі, наприкінці довгої алеї. Їдальня вже була закрита. Контора закривалася теж: чоловік у кепці возився із замком на дерев'яному злегка підгнилому ґанку.

- Доброго дня, - сказав Аркадій. - Де б нам головного інженера побачити.

Із крана біля їдальні тоненьким струмком бігла вода, і, зійшовши з велосипеда, Павло став пити воду, що неабияк пахла іржею.

- Ну, я, припустимо, головний інженер. А ви хто такі?

- Ми… Ми - слюсарі. Їздимо по колгоспах, шукаємо приробітку. Може, кому чого відремонтувати треба.

- Шабашники значить?.. - швидко зміркував інженер.

- А то, дядько, - посміхнувся Павло.

- Для кого дядько, а кому Степан Петрович.

- Ну, так що, Степан Петрович, буде нам робота або крутити педалі далі?

Гранітних кар'єрів у районі було два. Але другий відстояв від міста на двадцять кілометрів, і їздити туди після роботи довелося б на автобусі, а як вертатися – невідомо.

Головний інженер задумався, і, зрушивши на чоло кепку, почухав потилицю. Після - вирішив.

- А-ну пішли!

Перейшовши дорогу, опинилися у дворі, по якому роз'їжджалися кар'єрні самоскиди. У глибині стояв довгий сарай, куди головний інженер і повів велосипедистів.

Усередині розміщалася майстерня. Була вона невелика, але порівняно непогано начинена. Біля входу стояв припалий пилом зубонарізний верстат, у глибині майстерні – фрезерний. Випотрошені його внутрішності лежали поруч. У куті тулився свердлильний верстат і точило. Було ще чотири токарські верстати. Десь шосту частину приміщення займав величезний американець. Судячи з розміщення двигуна, його переробили з парового в електричний. Отже, у ці краї верстат потрапив ще до революції. У куті біля вікна стояв крихітний легкий токарний. У далекому куті порошився на вид цілком пристойний ДіП-300. А наприкінці далекого проходу був ще один верстат - доглянутий ДіП-200. Біля нього смалила цигарку зі злого самосаду й читала газету бабуся.

На гостей баба зиркнула зло.

- Знаєш, що за верстат? - запитав інженер, указавши рукою на ДіП-200. - Полагодити можете?..

- Ух ти, не всі на металобрухт здали, виходить… - відповів Аркадій. - Це 1А62, попередник 1К62, - став пояснювати Аркадій. - Випускався в Москві, на «Червоному Пролетарі». Не «Саймон-Найлз», звичайно, але цілком непоганий верстачок. Тільки от лихо – напрямні несиметричні, але далеке полотно не пологе, як у німців, а круте. Тому тиск більше, зношування швидше. У вас, мабуть, міліметрів п'ять вироблення вже набралося. Що ще?

Аркадій став за верстат, покрутив шпиндель рукою, продовжив говорити:

- Не пам'ятаю в якому році його зняли з виробництва, але всяко раніше шістдесятого. Потім, коли стали випускати 1К62, документацію передали на липецький завод. Верстат називався 1Л62, деталі підходять один в один, тільки виробляли його недовго. У всякому разі, я зустрічав його тільки раз…

Потім відкинув кришку, заглянув у картер.

- У вас отут фрикціон горів – масло, напевно, забули долити. Треба або пластини додавати, або зачищати їх. Адже не тягне ж верстат на обдиранні або якщо багато знімаєш?..

Бабуся мовчала, немов партизан, не бажаючи давати стороннім ні найменшої підказки. Але інженер вже склав свою думку.

- Підемо на свіже повітря, покуримо.

Повітря тут дійсно було свіжим. Гар із заводів сюди не долітав, хоча троянда вітрів тому й сприяла. Від ріки й озер у глибині кар'єрів тягло вологою. Селищні сади й городи теж додавали фруктову нотку в запах трав, що щедро росли на околишніх пустирях.