Розділ 2

«А як ти працював сьогодні?» - запитував з плаката на стіні їдальні сивовусий старий.

- Пішов у дупу! - огризнувся Аркадій.

Він поставив посуд поруч із мийкою, отримавши незадоволений погляд посудомийки. Іноді йому здавалося, що в заводських їдальнях навмисно годують несмачно, щоб туди ходили рідше, і, стало бути, менше було турбот.

Втім, ні. В інженерному корпусі, де знаходилося все заводське керівництво, годували дуже смачно, але туди робочі попадали нечасто, тому що на вході в корпус мався напис: «Прохід у робочому одязі заборонений».

Повертаючись від мийки, Аркадій забрав зі столу тонку куртку роби, накинув її на плечі.

- Ну що, Андрійович, пішли працювати? - запитали мужики, які чекали його на ослінчику біля входу.

Він кивнув.

По пожежним сходам вони полізли на дах.

У сумках з найбільшою обережністю піднімали трилітрові банки, у яких хлюпотіла газована вода, набрана в сатураторах. В обідню перерву її охолоджували в холодильниках, і тепер на банках проступала сльоза паморозі.

Цех був величезним – розміром з кілька футбольних полів і високим настільки, що після підйому належало відпочити, обдивитися. Із цехового даху були видні лежачі в заплаві річки клапоті полів, які перемежовували квадрати садів. Між ними по шляхах повзли машини, схожі звідси на повільних, але прямолінійних комашок. Частий потік тягся по шосе, по з'їздах на нього, іноді якась машина миготіла путівцями. Зовсім повільно тепловоз тяг состав по гілці на шлакову гору. Шлаки виливали за садами, і якщо це відбувалося вночі, небо в тій стороні осявалося вогняними фарбами – видовище було грізним і безумно мальовничим.

За прохідною цілила в небо безліч будівельних кранів – зводилися нові будинки. І багато хто на заводі вже спав й бачив, як в’їде у нові квартири.

За пагорбами плескалося море, але із приводу буднього дня його пляжі, імовірно, були напівпорожні…

До речі кажучи, завод у робочий полудень теж збезлюдів. Робота кипіла під дахами. На прямих і довгих заводських проїздах можна було побачити лише одного або двох робітників, котилися вантажівки й електрокари, судячи з диму й гудінню маневровий тягав вагони на Ворошилівському. Промайнула «Швидка допомога» - у цехах іноді людям ставало зле, траплялися нещасні випадки, і карета із блимавкою чимсь незвичним на заводі не була.

У часи минулого директора «Швидка допомога» чергувала прямо на воротах заводу, знаходилась на частковому утриманні, і утрапся в когось серцевий напад або нещасний випадок – відразу доставляла потерпілого в лікарню.

Але нинішній подібну практику припинив. Сказав, що люди сюди приходять працювати, а не калічитися, а наявність «швидкої» на прохідних людей деморалізує. Та й самим лікарям повинно бути соромно простоювати чекаючи, у той час, як у місті нестаток медичної допомоги. І «швидка» тепер приїжджала тільки по виклику.

Було ще видно, як внизу біля входу в побутовий корпус очікує «Волга» Старого. Проводив він свою звичайну одинадцятигодинну нараду. У залі сидів начальник цеху й новий його заступник.

-

Свій кабінет Аркадій звільнив до полудня. Щось викинув, щось переніс у майстерню, щось, як акваріум з рибками – віддав іншим. У майстерні отримав ящик під особисті речі й інструменти. У бані в Аркадія вже була шафка, і, перебуваючи заступником начальника цеху, він іноді заходив туди – коли удома не було гарячої води, після брудної роботи або в жаркий день. Баня подобалася Аркадію – мужики вважали, що начальство там не з'явиться, тому там балакали відверто.

Прибирати кабінет за собою кабінет Аркадій не став, і вже уявляв, як цим займеться син самого товариша Лєгушева.

Потім довелося здати справи. Лєгушев розташувався на колишньому місці Аркадія, демократично підвівшись зі стільця, подав руку. Сам же Аркадій сів поруч на табурет, який діставався звичайно відвідувачам і прийнявся розтлумачувати пункти протоколу: на що слід звернути увагу, кому подзвонити, де знайти…

- Руберойд? - перепитував Лєгушев, роблячи автоматичною ручкою позначку у своїй записній книжці.

Нотатник був новеньким, солідним, із золотим тисненням. Його купив Лєгушев-старший у Кремлі на Пленумі й подарував синові. Аркадій купував свої записники усе більше в кіоску «Союздруку» напроти заводських прохідних або в «Школярику» близько дому. Одного разу мама подарувала йому досить дорогий блокнот, але Аркадій ледве не наступного дня упустив його в ємність із маслом, з якого живився ненажерливий агрегатний верстат.

- А це що? Фарба? - запитав Лєгушев, наткнувшись у паперах на виписані вимоги.

- Фарба… А! Це шефська допомога. Завод шефствує над юнацькою спортивною стрілецькою школою. Якщо не заперечуєте, я займуся цим сам…

Аркадій простягнув руку й, Лєгушев, допитливо глянувши в очі співрозмовника, віддав вимоги. Від цього погляду Аркадію захотілося повернути папери. Він знав, про що подумав Лєгушев: фарби на заводі було багато, і за воротами заводу вона легко продавалася за півціни. Але Аркадію фарба була потрібна саме для стрілецької школи. Колись до армії він сам ходив туди. Кандидатом у майстри спорту не став, але в армії на стрільбищах набивав пристойно і їздив на армійські змагання, що різноманітило його монгольську буденщину.