Під дичкою

Худоба не варта кормів, що з’їдає. Минули часи коли поля були колгоспні, а весь урожай, що встигну притягти, мій. Зараз земля хоч і роздана мешканцям, та урожай охороняється. Отримав восени свої півтори–дві тони збіжжя – орендної плати, і годуй скотину як хочеш цілий рік.

Все, що виростає на городі не варто затрачених часу і зусиль. З весни до осені гни хребта, втрачай свідомість під сонцем, міси грязюку калошами, хоч взагалі не спи, а свої сотки мають бути не гірші ніж у сусіда. А що більша грижа, то кращий господар.

Цю мудрість намагався колись донести батькам Мішка-школяр, та зараз студент четвертокурсник Михайло, що приїхав на літні канікули додому, керувався іншою істиною. Батькам треба допомагати.

Працівник з невисокого хлопця в окулярах, в шортах на тонких ногах був не дуже вправний. Та пасти корів він любив. Пастухів Степовики вже давно не винаймали, пасли в складчину. Одна корова – один тиждень на пасовиську. Зараз якраз черга родини Коротунів.

Тож Михайло вивів Майку з двору, вона радісним муканням привітала своїх подруг, що вже чекали біля хвірток, і вдарила хвостом по обличчю хлопця.

«Добре хоч не в какаху» подумав Михайло підіймаючи окуляри.

В пилюці блимнуло, коли хлопець прилаштовував за вухо зігнуту дужку. Телефон. Підняв, оглянув. Увімкнув, провів пальцем по екрану.

«Лузери, навіть пароль не встановлено»

На Михайла вирячився широченними очима якийсь співак в чорному шкіряному вбранні, з гітарою в руках та широко розплющеним ротом, наче хоче докричатись через скло.

Хлопець не розумівся на музиці загалом, а рок–виконавців навіть побоювався. Швидко відкрив контакти, зорієнтувався, що це Іруськін телефон – сусідки малолітки через три дворі. Хоча не така вже вона й малолітка – їй в цьому році вже вісімнадцять. Відкрив фото галерею.

Та вже після другого фото вдарила вбік Майка, нагадуючи, час снідати. Поклав телефон до лівої кишені, бо в правій лежав свій і повів корів. Коли проходив вздовж Іруськіного двору хотів зайти, повернути телефон. Пригадав, що лише п’ята ранку і побіг доганяти корів.

Груша – дичка, невідомо як зумівши не засохнути посеред степу під палючим сонцем була єдиним, що б давало тут тінь. І хоч сонце ще тільки показало своє чоло з–за обрію, Михайло вирішив облаштуватись саме під цим одиноким деревцем, бо судячи з роси день обіцяє бути спекотним.

Припнув корів, увімкнув на своєму телефоні науково–популярний фільм «Розмір має значення», сюжет якого зводився до того, що нанотехнології, змінюють весь світ, космос, всесвіт. Фільм припав до смаку, та ранкові години взяли своє і він заснув.

Прокинувся, коли сонце викотилось повністю і лагідним, але настирливим промінням продиралось крізь повіки. Фільм закінчився. Корови ліниво пережовували траву, відмахуючись від настирливих мух з оводами хвостами.

Михайло стукнув себе в лоб долонею. Йолоп, забув торбинку з їжею, і головне чаєм. В роті все пересохле. Подививсь на коров’яче вим’я, та відкинув ці думки. Що–що а доїти не зможе, хай яка б спрага не мучила.

Щоб відволіктись вирішив додивитись фільм. Не склалось. Справжнісінький йолоп, докоряв собі Михайло. Ще й телефон розрядився поки ти дрих. Злість підхопила його на ноги і погнала навкруги груши. Різким ударом ноги прибрав зі свого шляху засохлий коров’ячий млинець. Сунув руки в кармани і пригадав, є ще один телефон!

В пам’яті спливло, що чужі листи читати не можна. Та він швидко викинув таку дурість з голови, до чого тут листи, і відкрив галерею з відео. Судячи з вмісту цієї директорії, Ірина була прихильницею рок музики, якоїсь іноземної групи. А той чолов’яга в шкірі з головного екрану був там солістом, або як жеж вони називаються, а пригадав, фронт–меном!

Бажання забути про спрагу, відсутність інших розваг підштовхнули хлопця увімкнути перший ліпший кліп. Було й ще щось, Михайло прислухався до відчуттів, і зрозумів що хоче мати щось спільне з Іруською, загальну тему, точку дотику.

По вухам вдарили потужні баси, на екрані стрімко несеться монстр з трьома парами рук, трикутними вухами, видовженим обличчям і кривими ногами. Він, вона чи воно наздоганяє людей, які не досягають і поясу створіння. Тривожності моменту додає високий писк електрогітари, і коли створіння наздоганяє людей, то відриває та жбурляє голови, напруження досягнувши апогею раптом обірвалось. Наступила тиша, екран спихнув білою блискавкою і завмер.

Михайло сидів нерухомо з опущеною головою наче в ньому лопнула пружина до самого вечора. Не кліпаючи дивився в білий екран, аж поки Майка не лизнула щоку «ходімо додому».