Глава 9. Параноя та не сімейні традиції

Параноя за словниковим тлумаченням визначається як рідкий хронічний психоз. Для нього характерна побудова маячних ідей. Систематизовано. Зо дня в день. А от від шизофренії цей психоз відрізняється. При ньому немає негативних симптомів зміни особистості. Галюцинацій теж немає. Частіше параноя з’являється в зрілому віці.

Це все Віра шукала в інтернеті. І переварювала, приміряючи на собі різні сценарії психічних порушень.

Адже параноя, з якою жила вона вже декілька тижнів, дедалі більше була схожа на розлад. Дівчина навіть думала про запис до психолога, але не знайшла вільних. А що робити, коли вона працює до десятої вечора, а в цей час ніхто з фахівців не хоче зідзвонюватися?

Сьогодні Віра додому йде раніше. Вона три дні тому замовила подарунок для Варвари, а ще руки й ноги не дійшли, аби забрати його. Гаєвська ледь мозок не зламала. З сестрою взаємини складно назвати дружніми. Про її побажання Віра банального нічого не знає, а зі старшою сестрою Варвара й сама не поділилася списком побажань.

Пораду дала їй Аліса, коли Віра допомагала подрузі в переїзді. Точніше — тягала речі з її квартири до вантажного таксі. Роман у цей день був зайнятий, Алісі ж не можна було навантажуватися після травмування. Поки ще подружжя вирішило дотримуватися своєї ж легенди й ані дня не хотіло втрачати. Якщо розійшлися, то й переїзд має відбутися в день виписки Сердюк.

— Слухай, ну вісімнадцять років — це ж багато! — натхненно вимовляє подруга. В руках у неї кактус, а Віра в цей момент тягне вниз чергову коробку з речами для Полінки.

— Угу, — пихтить втомлено.

— То й подаруй їй щось важливе. Чи коштовне! Пам’ятаєш, як ми гуляли у вісімнадцять років?

— Не пам’ятаю.

— Значить, гарно гуляли, — сміється Сердюк. Тримає двері перед Вірою. Та віддає коробку водію, який хоч і не мав би взагалі виходити з салону машини, але зжалився над втомленою Вірою.

— І що ти пропонуєш? Стриптизера їй подарувати?

— А що, роки йдуть, а природа не міняється, — знову сміється Аліса. — Але це був подарунок тобі на вісімнадцять років. Навряд чи його треба робити сімейною традицією.

— Згодна.

Віра підіймається знову на сьомий поверх без ліфта. Її легені витримають ще два походи вниз і нагору. Далі їй знадобиться трансплантація. Правильно Назар говорив: пішли разом до Сергія, а то від твоєї йоги толку не буде. Толк був. Але зараз Гаєвська з більшим задоволеннями похвасталася б не вмінням стояти на руках, а вмінням тягати на собі свою вагу.

— Тоді що дарувати?

— Та подаруй їй телефон. Здається, ти говорила, що у неї проблеми з ним. Чи то вона просто слухавку від тебе не брала?

— Проблеми, — Віра закушує губу. Заправляє волосся за вуха й поправляє вчергове окуляри. Скло на них уже навіть не пітніє — не встигає, потрапляючи з тепла в холод і назад.

— У тебе як із фінансами? Новеньку модель потягнеш?

— Потягну. Дійсно гарний подарунок, — зітхає Віра вже сотий раз за цей вечір. Береться за нову коробку й знову молиться всім можливим богам витримати й не розтягнутися посеред сходів.

А сьогодні Гаєвська йде за телефоном. Щоб урочисто вручити його Варварі. Малодушно, але Вірі хотілося, щоб коштовний гаджет побудував між ними міст. Дівчина вже втомилася постійно сваритися. Начебто приходить не у власну квартиру, а на знімальний майданчик реаліті-шоу з сумнівними рейтингами.

Ось тут, на жвавій вулиці, на неї накочує черговий напад параної. Гаєвську не покидає відчуття, що за нею стежать. Вирахувати, хто це, не виходить. Все ж таки жити в мегаполісі — це постійно крутитися в мільйоні людей, якими насичені центральні вулиці. Логічно, що хтось може свердлити їй потилицю поглядом, доки вони йдуть до метро. Все ж таки натовп на головній вулиці міста набирається чималий вечорами.

Нарешті звертає до магазину, звідки має забрати замовлення. Тут її відпускає — навіть м’язи слабшають. Потилицю вже не обпікають нав’язливі думки. Дівчина заспокоює себе й нагадує: в неї просто гарна фантазія.

Коли Віра виходить на вулицю, фантазія знову набирає оберти. І Гаєвська б далі проводила з собою бесіди в голові, але поруч із будинком її несподівано штовхають до стіни.

Кров у жилах стигне. А серце, не отримуючи потрібного допінгу, починає бити тривогу й стукотить десь у голові.

— Якого хє?.. — Віра хоробриться й вибирає перевірену тактику, де кращим захистом є напад. Хоча масивна фігура не дає їй обернутися, тільки робить крок уперед, змушуючи й саму Віру посунутися.

— Тихо! — шикає незнайомий чоловічий голос. Нічим не примітний, щоб запам'ятати його. — Сумку давай сюди.

— Навіщо? — Віра ще намагається відстояти своє майно. Знає, що в сумці з цінностей — новенький телефон купертинського виробника на подарунок і її гаманець із декількома тисячами. То, виходить, її переслідували від самого магазину? 

— Менше слів.

Віру різко штовхають у плече. А вона, наче лялька з ганчірок, від цього руху ударяється об шорстку поверхню тиньку. Боляче. Але зараз Гаєвська вимикає емоції й уже мовчки простягає сумку, відвівши руку в бік.

Міст між нею й Варварою руйнується навіть без попереднього будівництва.