Глава 5. Перебільшує чи применшує?

— Дякую, — сухий голос у слухавці супроводжується зовсім не сухим шмиганням носа. Хоча Назар його не чує чітко, але домальовує у своїй фантазії. Віра там плаче. Йому навіть приємно, що вона відчуває біль. Не в тому зловтішному значенні, яке можна надумати. Але цілком собі в егоїстичному значенні. Заварила Вірка каші так, що вистачило на всіх. Тепер Назарове его, пошарпане скандалами й виснажене хвилюваннями, має право порадіти її сльозам. Не один він мучиться і досі вимотує себе емоціями.

Назар спирається лобом на холодне скло, на якому одразу ж залишається слід. Дивиться з другого поверху на засніжений центр міста. Вже темнішає, комунальники черговий день поспіль прибирають з асфальту й тротуарної плитки сліди віхоли. Ліхтарі з жовтим відтінком, гірлянди на фасадах будинків і сніг створюють магічне світло. Таке можливе тільки в грудні, коли природа засипає землю першими кучугурами.

Гаєвський відривається від вікна. Йому треба працювати. Саме це собі повторює в голові десять разів поспіль. Як головну афірмацію і настанову. Немає часу на жалість до себе. 

Чоловік намагається сконцентруватися на роботі. Але чортові думки про колишню дружину не дають нормально працювати. Весь час повертається до їхніх стосунків. Стосунків, яких уже немає. Настав час їх поховати й подати зрештою на розлучення. Чому Назар досі цього не зробив? Та чорт його знає. Мабуть, у глибині душі він не був готовий на цей крок. Поки що. 

Поки що йому не вистачало сил звернутися до адвоката й доручити цю справу. Гаєвський точно й не знає, як відбувається процедура. Віра йому зі своєї роботи розповідала лише про найрезонансніші випадки. А рядові судові процеси завжди проходили повз його свідомість. Чорт знає, як швидко їх розлучать. Начебто без дітей і спільного майна це не повинно затягтися. Ані того, ані іншого вони не мали. У кожного своя квартира. Дітей планували, але колись потім.

А тепер нічого не планують. Якщо тільки окремо одне від одного.

Назар закопується в папери на своєму столі. Керувати рестораном йому подобалося. А розуміння, що цей заклад повністю його, від вхідних дверей до цього самого столу, підсилювало тільки бажання далі розвиватися. Цим себе зараз і переконує Гаєвський.

І якщо останніми тижнями Назар залишається на роботі ледь не до закриття ресторану, чим доводить око адміністратора до нервового смикання, у цей день він їде раніше. Адже Сергій його нарешті вмовив активно відвідувати зал. А заразом і Богдана спонукав на це. Хоча Бо частіше за Назара навідувався до фітнес-центру. Казав, що йому як хірургу, що оперує, не можна відрощувати пузо, а то до столу не зможе близько підібратися.

Назар же свого часу волів проводити вечори з дружиною, а зі спортом був пов’язаний дуже номінально. Тільки іноді доєднувався до Віри з її ранковою зарядкою. Гаєвський від природи був худим. А тут вік почав нагадувати про себе болями в спині й жировим шаром на животі. 

А тут ще й Бо долив у його вогнище свого мастила, коли був востаннє в гостях у Назара:

— Зараз потовстієш. І все, — розводить руками, в одній із яких тримає келих із пивом.

— Що все?

— Не будуть на тебе дівчата клювати.

— А до цього вони на мене прям клювали? — скептично цікавиться чоловік.

— А до цього вони обходили боком твою обручку, — Богдан киває на праву руку. — Ти її, до речі, чому не зняв ще?

— Не знаю, — Назар нервово смикає плечем.

— Ви ж розлучилися? Чи вже знову зійшлися?

— Ми вже й не зійдемося, — відрізає Гаєвський. — А обручка, — ставить келих із пивом на стіл і задумливо крутить декілька разів кільце на пальці, — а обручка залишилася, бо я звик до неї.

— Угу. Вдам, що я повірив, — хмикає Богдан. — Але я б тобі все одно радив піти з нами в зал. У Сергія чудово виходить мотивувати клієнтів.

— Враховуючи, що ти п’єш зараз пиво потай від тренера, не дуже в нього це й виходить.

— Виходить-виходить. Просто і я не пальцем роблений. І взагалі, чого це потай? Хоча так, — задумливо чухає підборіддя, — краще Сергію не казати. Але це не скасовує основного. Тобі б теж не заважало походити до зали. Раніше тебе хоч дружина якось мотивувала. А зараз сидиш на роботі цілодобово.

— І до чого це тут взагалі?

— До того, що Віра тебе хоч раз на тиждень, а все одно кудись витягувала. Ти рухався. А зараз вибрав життя від дому до роботи й назад. І все це — на машині.

— Ти перебільшуєш.

— Я применшую, — пхикає Богдан. — Ти ж до одруження тренування не пропускав майже. Тим паче всі ми після розставання з людиною маємо ставати краще. Сперечаюсь, що твоя колишня вже зробила каре.

— Вона й так із каре ходить, — буркає Назар.

— Точно, — Бо ляскає долонею по лобу. — Значить, вона вже пофарбувалася. Або ж записалася до майстра на фарбування.

— Не мели дурню. Віра не буде фарбуватися.

— Чого це?

— Вона любить свій колір волосся.

— Гаразд, але й ми не про неї зараз. Ми про тебе. Чого ти так упираєшся проти тренажерки?

— Та не упираюся я. Просто дратує, що ти намагаєшся вчити мене жити.