- Глава 8 -

Артур з мамою заходять у кабінет, а я готую каву. Приємний аромат розноситься приймальнею, але у мене він викликає якісь дивні відчуття. Прикриваю рота рукою і біжу до вікна. Практично висовую голову і вдихаю свіже повітря. 

Нічого не розумію. Що зі мною не так? Я ж ніколи не відчувала відрази до кави. Навпаки, люблю її. 

Доводиться дихати через раз, поки несу чашку в кабінет. Якраз встигаю на розмову матері та сина. Або краще сказати, що ця жінка не дає спуску Артурові. 

– Агата досі не дає тобі спокою? – питає. – Невже так важко зрозуміти, що ти їй не пробачиш?

– Мамо, я не хочу про це говорити, – бурчить Артур. – Між мною та Агатою нічого не буде. Можеш заспокоїтись вже. 

– Ну як тут заспокоїтись? – випалює жінка. – Я ж знаю, який ти довірливий! Певно, досі її кохаєш!

– Не кохаю! 

– Ваша кава, – кажу. – Ще щось потрібно? 

– Та ні, – кидає і каву сьорбає. Хочу піти, але несподівано вона мене зупиняє: – Ану зажди! У тебе хлопець є?

– Що? – питаю розгублено. Дивлюсь на Артура, але він не втручається. Певно, радіє, що мама з нього на мене переключилася. 

– У такої гарної дівчини точно є хлопець! – відповідає за мене.

– Немає у мене хлопця! – випалюю. – Був, але ми розійшлися. Тобто я кинула його. Він мені зрадив. 

– Ось бачиш, синку! Ти не один такий! – жінка радісно підстрибує на стільці, а я ще більше плутаюсь, що у неї в голові. – От скажи, Рито! Ти готова пробачити зраду?

– Ні, – кажу, не задумуючись. – Я впевнена, що Артур Вікторович також не пробачить. Він заборонив пускати Агату в офіс. Тому ви можете бути спокійні. 

– Правда? – дивується. – Це гарна новина. Ти приглянь за ним, Рито. Інколи Артур як мала дитина. Потрібно направляти у правильне русло. 

– Мамо! – знову оживає мій бос. 

– Мовчу-мовчу! – підморгує мені. – Піду вже, а ви працюйте тут. Була рада з тобою познайомитися, Риточко. 

– Я теж. 

Тільки коли ця цікава жінка йде, я згадую, що так і не дізналася її імені. Оце так знайомство у нас вийшло. 

– До моєї мами треба звикнути, – говорить Артур. – Вона особа специфічна. 

– Зате з нею не сумно, – усміхаюсь. 

– Це точно, – хмикає. 

Я продовжую усміхатися, а Артур на мене витріщається. Кілька секунд триває цей дивний зоровий контакт. Мені починає здаватися, що він мене впізнав, але… ні. 

– Повертайся до роботи. Через твій обід і мамин візит я збився з графіка. 

Ну ось, буркотун Артур повернувся. 

Забираю чашку і залишаю кабінет. Настрій чудовий. Я поїла і з мамою Артура познайомилася. Ну як познайомилася? Імені-то її я досі не знаю. Але це нічого. Думаю, ми ще зустрінемось, і не один раз. Мабуть, до сина в гості вона часто заглядає. 

До кінця робочого дня в Артура ще кілька зустрічей. Я навіть радію, що ми пообідали в ресторані. З таким графіком можна заробити гастрит чи ще якусь хворобу. Мій бос зовсім себе не береже. 

Сьогодні йду додому як всі нормальні люди. Вимикаю комп’ютер, беру сумку і завмираю біля столу. Артур ще не виходив, і я не знаю, чи варто прощатися з ним. 

Ще, не дай Боже, якусь роботу для мене знайде… 

Та як би там не було, він мій бос, і піти мовчки буде меншою мірою негарно. Саме тому стукаю і заглядаю в кабінет. 

– До завтра, Артуре Вікторовичу! – кажу. – Робочий день закінчився.

– До завтра, – Артур відлипає від документів і на мене дивиться. 

Киваю і повертаюсь в приймальню. Все-таки Артур дуже багато працює. Можливо, він робить це, щоб не думати про колишні стосунки? Завалює себе роботою і все інше просто відтісняє з голови. 

Але ж я пам’ятаю, яким він був у ту ніч зі мною. Тоді він точно не страждав через розбите серце. Це реально наче інша людина була. А може, в Артура є брат-близнюк? Ну все ж може бути. Ото був би сюрприз!

Щаслива, залишаю офіс, але зупиняюсь під навісом будівлі, тому що починає накрапати дощ. Взагалі не розумію, коли погода встигла зіпсуватися. Ще зовсім недавно сонечко було.

Працівники розбігаються хто куди, а я продовжую стовбичити на місці. Мріяла швидше додому прийти, а воно он як вийшло. До зупинки метрів сто. Поки добіжу – промокну до нитки. Можна спробувати викликати таксі, але сумніваюсь, що вийде. Я ж не одна така, що не бажає промокнути. 

– Ти чого тут? – питає Артур і зупиняється поруч.

– Дощ, – бурчу. – Не хочу промокнути. 

– Можу підвезти, – несподівано пропонує. – Тільки до автівки теж треба бігти. 

– Це нічого! – широко усміхаюсь. – Я швидко бігаю.

– Правда? – Артур усміхається. – Ну тоді погнали, спринтерко!

Поки добігаємо до автомобіля, встигаємо намокнути, але це нічого. Краще так, ніж мокнути, очікуючи таксі чи автобус. 

Дощ тільки посилюється, коли Артур вклинюється в потік інших автомобілів. Та ще в затор потрапляємо до повного щастя. Автівок на дорозі багато, всі хочуть додому швидше потрапити.