- Глава 6 -

– Оце так! Та Артур після того має виписати тобі премію! – сміється Санда, коли розповідаю їй про свої пригоди. 

Ми сидимо за столиком в кафе і чекаємо на своє замовлення. За цей час встигаю поділитися новинами, і, звісно, Сандрі є що сказати. 

– Сумніваюсь, – фиркаю. – Він навіть не подякує, адже це моя робота. 

– Агата – нагла особа, – розповідає дівчина. – Вона вбила собі в голові, що ось такі неочікувані появи допоможуть їй повернути Артура. Але це неможливо. Він точно не пробачить їй.

– Чому ти така впевнена? – дивуюсь. – Агата дуже гарна. 

– І що? Думаєш, вся справа в цьому? – питає Сандра. – Для Артура це не має значення. Він справедливий і чесний. Думаю, ніколи не пробачить зраду. 

Чомусь побачивши Агату, я схилилась до думки, що її можна пробачити через красу. Видно, що дівчина знає собі ціну, і гроші у неї є, щоб за собою доглядати. Але я не врахувала того, що свого часу зрадила Артура. І це я ще не знаю всіх деталей. 

Скажу чесно, не хочу, щоб Артур їй пробачав. Ні, справа не в тому, що ми переспали й може бути надія, що колись між нами спалахнуть якісь почуття. Думаю не спалахнуть, тому що я не готова до цього. Сам Артур теж. 

А ще ми не переносимо одне одного, а треба навчитися працювати разом. 

Я не хочу, щоб Артур пробачав Агаті по одній простій причині – зрада не пробачається. Крапка. 

Пообідавши, відчуваю прилив сил і повертаюсь на роботу. В приймальні нікого немає, тому сідаю на своє робоче місце і вмикаю комп’ютер. Не встигаю налаштуватися на робочу хвилю, як з кабінету виходить той самий чоловік, що бачив нашу з Агатою бійку. 

– Ви чудово впоралися, – він усміхається і зацікавлено мене розглядає. Високий худорлявий брюнет доволі милий. Можливо, ми подружимось. 

– Дякую, – кажу. – Я – Рита. 

– Роберт, – чоловік простягає свою руку, і я тисну її. – Приємно познайомитися.

– Мені теж, – киваю. 

Роберт руку забирає, і саме в цей момент розноситься дзвінок телефону. Піднімаю і чую голос Артура:

– Зайди до мене. Негайно! 

– Слухаюсь! – бурчу і кидаю слухавку. – Мене бос викликає. Треба йти. 

Роберт прощається і залишає приймальню, а я йду до Артура. Навіть не сумніваюсь, що він про інцидент з Агатою буде говорити. Не розумію тільки, хвалити буде чи сварити… 

– Я вас слухаю, – кажу, озброївшись записником. Артур досі завалений документами, але піднімає погляд на мене і втомлено відкидається на спинку сидіння. 

– Є робота для тебе, – говорить. – Потрібно впорядкувати всі ці документи. Минула помічниця все сплутала, і тепер я не можу розібратися. 

– Думаєш, у мене вийде? – кажу розгублено.

– Не віриш у власні сили? – Артур підводиться на ноги та обходить стіл. – Все доволі просто. На кожному листку є штамп з номером договору. 

– А ти? – питаю. 

– У мене зустріч. Повернусь через кілька годин, – усміхається. – Я в тебе вірю, Рито. Якщо змогла відбитись від Агати, то і з цим впораєшся. 

Артур торкається мого плеча і відпускає. Бере свій портфель і залишає кабінет, а я дивлюсь на гору документів – і плакати хочеться. Це ж нереально розгребти! Артур точно за те таксі мені мстить!

Ця робота йшла б мені набагато швидше, якби не одне “але”. Хтось постійно телефонує, щоб домовитися про зустріч, і мені доводиться бігати в приймальню, щоб відповідати на дзвінки. Минає більше години найнуднішої роботи у світі, і я позіхаю п’ять разів за останні тридцять секунд. 

Тепер зрозуміло, чому Артур переклав цю роботу на мене. Сам страждав і мене змусив страждати! 

Готую собі каву, щоб не заснути та продовжую працювати. Час від часу погляд торкається за фото в рамці, що стоїть на столі. На ньому Артур в компанії чоловіка та жінки, швидше за все, його батьків, тому що з цим чоловіком він дуже схожий. Ще на фото є дівчина років двадцяти. Вона блондинка з блакитними очима. Точно молодша сестра Артура. 

Його родина здається мені ідеальною. Всі такі щасливі та усміхаються. Моя і близько не стоїть… Від цього так сумно стає, що я вирішую ще кави сьорбнути, але не розраховую сили й штовхаю чашку рукою. Не розумію, як це стається, але напій проливається просто на папери. Дивлюсь, як стрімко вони темніють, і розумію, що Артур мене вб’є… 

Спочатку звільнить, а потім вб’є… Або навпаки. 

Кава кляксою розтікається по столу і паперах, а я не знаю, що робити і як їх врятувати. Накриває паніка, ще й телефон так невчасно починає дзвонити. 

– Прокляття! – ціджу і хочу бігти в приймальню, але застигаю на місці, коли телефон стихає і чую голос Артура:

– Приймальня! – випалює. – Пізніше передзвоніть. 

Схоже, він кладе слухавку, а вже через кілька секунд переступає поріг кабінету. Стаю так, щоб прикрити собою стіл, і напружено йому усміхаюсь. 

– Ти швидко! – кажу. – Я ще не все зробила! 

– Це нічого, – Артур кладе портфель на крісло і хоче заглянути мені через плече, але я стаю на носочки й тепер його обличчя дуже близько до мого. – Що таке, Рито?