- Глава 5 -

– Ну що там? – питає Ліза, як тільки повертаюсь додому. – Як пройшла співбесіда? 

– Весело, – кажу. – Ти знаєш, хто такий цей Артур? 

– Ні, – хмуриться Ліза. – Я ніколи його не бачила. А що? Ти його знаєш? 

– Не просто знаю. Він – той самий тип, з яким я провела ніч, – пояснюю і бачу, як розширюються від здивування очі Лізи. – Так-так, сама шокована. Тільки Артур мене не пам’ятає. І погодився взяти на роботу. 

– А якщо згадає? Чи ти сама йому скажеш? – цікавиться подруга.

– Навіщо? – дивуюсь. – Краще, якщо він нічого не знатиме. Ми будемо працювати разом, а якщо Артур дізнається, то подумає, що я сама до нього причепилася, і звільнить. Тому… Нехай та ніч залишиться в минулому, а мені працювати треба. 

– Як знаєш, – стенає плечима Ліза. – Головне, що робота буде. 

Це точно. Я зараз тільки про це можу думати, і про батька, котрий думає, що може керувати моїм життям. Ні, не може! Втекла цього разу, втечу і наступного! Буду до кінця боротися, і все тут! 

Ще звечора готую собі речі на ранок, щоб спросоння не бігати по квартирі. Лягаю швидше, ніж роблю це зазвичай, і налаштовую будильник на шосту ранку. 

Дуже хочу вчасно потрапити на роботу, щоб Артур не думав, що взяв на роботу якусь дурепу. 

Тільки от зранку мене будить не будильник, а Ліза. Виявляється, вже сьома і через годину маю бути в офісі. 

– Клятий будильник! – верещу і біжу в душ. Схоже, я вимкнула його після першого ж сигналу і щасливо проспала ще цілу годину. Тепер одягаюсь зі швидкістю світла і розумію, що знову доведеться викликати таксі, інакше не встигну. 

До офісу прибуваю рівно о восьмій і дуже сподіваюсь, що Артура на роботі ще немає. Він же бос і може приходити, коли заманеться. Навіщо йому йти так рано? 

Поки піднімаюсь ліфтом, схрещую пальці, щоб Артура в офісі не було. Заходжу в приймальню, вмикаю комп’ютер і тільки-но сідаю за стіл, як робочий телефон починає дзвонити. Підстрибую від несподіванки й вагаюсь, чи варто піднімати.

Розумію, що треба, і піднімаю слухавку. Глибоко вдихаю і кажу: 

– Слухаю вас!

– Зайди до мене, Рито. І записник прихопи з собою, – стримано заявляє Артур, а я зціплюю зуби. 

Якого біса? Він що, ночує тут, чи як?!

Збираю докупи свої сили й, прихопивши записник, йду в кабінет. Спочатку стукаю, а тоді відкриваю двері та переступаю поріг. Артур сидить за столом і уважно за мною слідкує. Так, тепер головне триматись, щоб не нахамити йому. Мій перший робочий день дуже легко може стати останнім. 

– Доброго ранку! – вітаюсь. – Кликали?

– Відкривай записник, Рито, – говорить Артур. – Записуй.

Роблю так, як він говорить, готова слухати завдання на сьогодні. Все-таки цікаво, що має робити помічниця самого гендиректора. 

– Робочий день розпочинається о восьмій годині, – диктує, а я не пишу. На нього дивлюсь. – О восьмій ти маєш бути на своєму робочому місці. 

– Я це знаю, – кажу. – Пробач. Спізнилася трохи. Затори зранку. 

Про те, що благополучно проспала, вирішую не говорити. Думаю, що такі пояснення Артур не оцінить. 

– Сьогодні пробачаю, а завтра не пробачу. Тому май на увазі, – цідить. – Продовжимо. Сьогодні у мене весь день розписаний, тому нікого до мене не впускай. НІКОГО! Зрозуміла? 

– Так, – киваю. 

– На комп’ютері є програма, де попередня помічниця писала весь мій розклад, зустрічі та відрядження. Розберешся з нею. Якщо не розумієш щось – звернися до дівчат на рецепції. Скажи, що від мене – і вони допоможуть. 

– Це все? – мило йому усміхаюсь. 

– Кави мені принеси. Американо без молока і цукру, – відповідає. – Поки все.

Видихаю і з великою радістю залишаю кабінет. Вмикаю кавоварку і, поки готується кава, знаходжу на комп'ютері програму. На перший погляд, все зрозуміло, не розумію тільки, куди вписувати майбутні зустрічі Артура. Схоже, доведеться піти на рецепцію і знайомитися з колегами. Дуже сподіваюсь, що вони нормальні та допоможуть мені. 

Готову каву несу Артуру і ставлю на стіл поруч з ним. Помічаю багато різних документів на столі й розумію, що він реально дуже зайнятий. 

Такий молодий, а вже гендиректор такої величезної компанії. Було б цікаво трохи більше дізнатися про Артура. Все-таки нам працювати разом. Ну так, причина не тільки в цьому. Та ніч залишила свій слід в моєму серці. Не скажу, що Артур мені подобається, але щось я до нього таки відчуваю, але поки не можу остаточно визначитися, що це за відчуття. 

Знову повертаюсь на своє робоче місце і намагаюсь з усім розібратися. Якщо вірити таблиці, в Артура дійсно весь день по хвилинах розписаний. Це дуже дивно… Як так можна жити? Робота що, все життя йому заміняє? 

Щоб зрозуміти, як далі вписувати записи в колонки, вирішую спуститися вниз і розпитати в дівчат на рецепції. Заодно і познайомлюсь з ними. Сподіваюсь, ми подружимось. 

– Привіт! – наближаюсь до блондинки в окулярах із бейджиком “Сандра”. – Я – нова помічниця Артура Вікторовича. Ти можеш допомогти мені освоїтись?