- Глава 4 -

Минув тиждень

– Рито, у мене для тебе чудові новини! – кричить Ліза, як тільки переступає поріг квартири. Вона кидає сумку на підлогу і йде мене шукати. – Ти що тут робиш?

– Шукаю роботу, – демонструю їй стопку газет і журналів, куплених сьогодні. Вже тиждень я намагаюсь знайти для себе якусь вакансію, адже сидіти на шиї у Лізи – не варіант. Подруга і так сильно мені допомогла. І тепер я відчуваю себе в боргу перед нею. 

– Залиш це діло! Я вже все знайшла! – широко мені усміхається і сідає на диван. 

– Справді? – не можу повірити. – І що це за робота?

– Мій хороший знайомий також має хорошого знайомого, – розповідає Ліза. – І цьому хорошому знайомому потрібна помічниця. Він – гендиректор великої компанії та шукає дівчину з України. Щоб знала німецьку та українську мову. Ти ідеально підходиш, Рито!

– Але у мене немає досвіду, – вагаюсь. Я не думала, що це буде саме така робота. Це дуже відповідально. 

– Наберешся, – фиркає подруга. – Мій знайомий домовиться про співбесіду. Скажімо, на завтра. Підходить?

– Звісно, – киваю. 

І хоч мені дуже страшно, я не можу відмовитись. Розумію, що робота мені необхідна, і на цьому крапка. 

Коли ми з Лізою тільки прилетіли сюди, я дуже боялася, що тато мене знайде. Постійно оглядалася, коли виходила на вулицю, і здригалася від кожного телефонного дзвінка. Телефонували тільки Лізі, тому що я повністю змінила номер і лише в подруги він є. 

Я ще й досі боюсь, що тато чи Олег мене знайдуть і спробують забрати додому, хоч і розумію, що це малоймовірно. Ніхто не знає, куди ми з Лізою полетіли, і шукати мене доведеться по всьому світу. 

Цієї ночі сплю погано. Шалено хвилююсь перед співбесідою. Дуже хочу отримати цю роботу, хоч і розумію, що шанси мізерні. 

Зранку одягаю свою найкращу сукню чорного кольору з широкими лямками й довжиною трохи вище колін. Туфлі на підборах, волосся у хвіст і стриманий макіяж. 

– Ти така гарна, – оглядає мене Ліза. – Тебе точно візьмуть!

– Сподіваюсь, – вдихаю і видихаю. Снідати не хочу, тому що через хвилювання трохи недобре, і п’ю тільки каву. 

Викликаю таксі трохи раніше, щоб не спізнитися. Краще почекаю на місці й буду пунктуальною. 

Ліза обіймає мене на прощання і цілує в щоку. Я ж залишаю квартиру, а тоді й будинок. На вулиці чекаю, поки приїде таксі, і нервово стукаю носком туфлі по асфальту. 

Таксі прибуває вчасно. Щаслива, відкриваю двері, щоб сісти всередину, але… тут стається щось дуже дивне… Просто перед моїм носом якийсь чоловік сідає на заднє сидіння, наче це його машина.

– Поїхали! – дає наказ водієві, а я просто вибухаю від обурення. 

– Гей! Це моя машина! – кричу і не даю йому можливості закрити двері. 

І тут мене чекає ще один шок. Блондин піднімає на мене свій погляд, і я розумію, що знаю його… Навіть дуже добре! Це той самий чоловік, з яким я провела ніч після клубу. Я думала, що ми більше ніколи не зустрінемось, а просто зараз він хоче вкрасти моє таксі. 

– Дівчино, я поспішаю! Іншу машину викличте! – Артур мене не впізнає і тягне двері на себе, але я не відпускаю. Шокована, але вперта! Я ж на співбесіду запізнююсь. 

Тут я радію, що додумалась трохи змінити колір свого волосся. Висвітлила його і стала справжньою блондинкою. У ту ніч я була в масці й з волоссям трохи іншого кольору. Артур точно мене не впізнає. 

– Я теж! – злюсь і, не придумавши нічого кращого, лізу до нього в салон. А що робити? Я не можу запізнитися на співбесіду! 

– Ти божевільна? – злиться Артур, але підсувається на інший бік, а я мощусь поряд і двері закриваю. 

– Сам такий! – бурчу і називаю водієві адресу офісу.

– Нам в одне місце? – дивується Артур і здивовано мене розглядає. Автомобіль рушає, і водій час від часу поглядає на нас у дзеркалі заднього виду. 

– Тобі також у компанію? – питаю. 

– Так.

– Ось і чудово. Платити будеш ти за те, що хотів вкрасти замовлену мною машину! – заявляю.

– А ти зухвала! – хмикає. – Але добре. Я згоден. 

– Прекрасно, – усміхаюсь йому і дивлюсь на годинник. Наче встигаю. 

Як тільки таксі прибуває до місця призначення, Артур оплачує поїздку. Не прощаючись, залишає салон і йде в будівлю. Мені ж ще рано. Хвилин десять можна почекати, тому сідаю на лавку і дивлюсь, як люди поспішають на роботу.

От було б круто працювати тут. Гроші мені необхідні. Якщо сюди не візьмуть, піду офіціанткою в якийсь паб. Це краще, ніж повертатися додому і виходити за зрадника Олега. 

Коли десять хвилин минає, я заходжу всередину й охоронцеві доводиться пояснити, куди це я зібралася. Спочатку здається, що він мене не пропустить, але, звірившись зі своїм журналом, таки дає добре, і я піднімаюсь ліфтом на дванадцятий поверх. Саме тут засідає гендиректор і співбесіда буде з ним. 

В приймальні нікого немає, а двері в кабінет директора зачинені. Думаю, що він там, тому стукаю і тисну на ручку.