- Глава 3 -

Беру таксі, тому що автівка залишилася біля клубу. Заберу її пізніше, а спочатку візит додому. Думаю, не варто змушувати тата чекати ще довше. Він і так на межі зараз. 

Поки їду, все більше і більше хвилююсь. А що, коли батько не дозволяє мені залишити Олега? Так, це смішно звучить, тому що я не маленька дівчинка і маю свою думку, але… цей контракт на великі гроші розрахований. І якщо наші з Олегом батьки його не підпишуть – погано буде всім. 

Таксі зупиняється біля високих воріт, і я виходжу на вулицю. Глибоко вдихаю, а тоді відкриваю хвіртку своїм ключем. Заходжу на територію і йду до будинку. Ще ніколи так сильно не боялася потрапити всередину. 

Відкриваю двері, переступаю поріг і йду в вітальню. Сподіваюсь, що тато там, але знаходжу не його, а маму. 

– Де тебе носило? – невдоволено питає. – Ми ж хвилювалися!

– Пробач! – обіймаю її та цілую в щоку. – Треба було зібрати себе докупи. 

– Зібрала? – мама уважно мене розглядає. – Тому що у батька для тебе важливі новини. 

– Все погано? – питаю схвильовано. 

Мама зітхає і головою киває. Мої припущення ще більше підтверджуються. Проблем не оминути.

– Тато в кабінеті. Я думаю, що тобі варто одразу з ним поговорити, – відповідає мама. – Не затримуй його і себе. Йди. 

Мама киває в сторону коридору, де знаходиться кабінет. Йду туди й відчуваю дуже сильне хвилювання. Стукаю у двері, а тоді відкриваю їх і переступаю поріг. 

– Я прийшла! – кажу і наближаюсь до столу. Тато закриває кришку ноутбука, знімає окуляри та кладе їх на стіл. Уважно мене розглядає і киває, щоб сідала. 

– Треба серйозно поговорити, – розпочинає, а я розумію, що нічого хорошого чекати не варто. Це видно по його виразу обличчя та тону, з яким він говорить. 

– Я слухаю.

– Я розмовляв з батьком Олега. Він проведе виховну бесіду з сином. Такого більше не повториться.

– Ти про що? – випалюю сердито. – Олег зрадив мені, тату! ЗРАДИВ! Ти дійсно хочеш, щоб я йому пробачила? 

– У нас підписання контракту завтра, – продовжує. – Після нього Олег зробить тобі пропозицію і ти приймеш її. Наші сім’ї об’єднаються і бізнес тільки процвітатиме. 

Я не можу повірити власним вухам. До останнього вірила, що тато стане на мій бік, але він дуже сильно мене розчарував.

– Я не вийду за зрадника! – кричу і встаю з крісла. – Мені байдуже на твій контракт точно так само, як тобі байдуже на мене! 

– Рито! – гиркає тато, коли я йду до дверей. – Якщо ти зараз вийдеш звідси – можеш не повертатися! Тому добре подумай перед тим, як зробити цей крок. 

– Будеш мене шантажувати? – фиркаю. – Не вийде. Ключі від машини поверну. Картки можеш блокувати. І за Олега сам виходь, якщо так боїшся втратити гроші, а я – пас!

Залишаю кабінет і в коридорі мало не збиваю з ніг маму. Схоже, вона підслуховувала і мало не отримала дверима по лобі. 

– Ти куди? – кричить мама, схопивши мене за руку. – Негайно повернись! 

– І не подумаю! – кінцівку висмикую і продовжую свій шлях до виходу. – Ноги моєї в цьому домі більше не буде! 

Залишаю будинок і виходжу за ворота. Відчуваю, що зараз розревусь, але тримаюсь поки що. Треба викликати таксі, але у мене немає телефону. Саме тому йду в бік міста пішки. 

Десь п’ять хвилин йду, не оглядаючись, а потім поруч зупиняється чорний блискучий Sedan. Він їде повільно, а вікно зі сторони пасажира опускається. 

– Вас підвезти? – кричить чоловік років тридцяти з темним волоссям. Він нахиляється, щоб краще мене бачити, а я дивлюсь на нього і вагаюсь всього секунду. 

– Підвезти! – киваю і сідаю в салон. Зараз я в такому стані, що готова на будь-які пропозиції, лиш би якнайшвидше забратися звідси й більше ніколи сюди не повертатися. 

– Погана ідея – йти в місто пішки. Тут кілометри три, – говорить чоловік, зацікавлено мене розглядаючи. У нього зелені очі, модна стрижка і дорогий годинник на зап’ясті. Певно, сусід мого татка. 

– У мене телефон зламався. Не можу викликати таксі, – пояснюю. – Добре, що ви зупинилися. 

– Я – Давид, – чоловік подає свою руку, а іншою продовжує тримати кермо. Дивлюсь на неї секунди три, а тоді вкладаю свою руку в його. 

– Рита, – відповідаю. 

– Ти живеш тут, Рито? Чи в гості заходила? – цікавиться.

– В гості, – кажу, не задумуючись. – А ти? 

Сама не розумію, як ми так швидко перейшли на “ти”, та з іншого боку – не бачу в цьому нічого поганого. Цього чоловіка я бачу сьогодні вперше і востаннє. То чого хвилюватися? 

– У мене батьки тут живуть. Їздив на обід, – відповідає Давид. – Хто б міг подумати, що назад не один поїду, а в компанії милої дівчини. 

– Ну спасибі, – усміхаюсь. 

Можливо, Давид хоче продовжити наше знайомство, але я цього не хочу. Відвертаюсь до вікна, щоб він зрозумів: на розмови я не налаштована. Насправді всередині таке гнітюче відчуття, що плакати хочеться, але я тримаюсь. Ще не час. От приїду до Лізи й буду ревіти весь день.