Частина 8. Не моя Війна

Є люди, після зустрічі з якими я ще довго не можу заспокоїтися.

Начебто нічого особливого не сталося. Не було крику, сварки, якихось страшних слів. Зовні — звичайна розмова.

А всередині мене після неї ще довго все крутиться.

Я прокручую сказане. Інтонацію. Погляд. Якусь фразу, яка начебто була звичайною, але чомусь залишила після себе неприємний осад.

Пасивна агресія для мене взагалі окрема тема.

Я не знаю, чому саме вона так мене зачіпає.

Можливо, тому що в ній немає прямоти. Людина ніби нічого не зробила. Не образила прямо. Не сказала відкрито, що думає. Але ти все одно відчуваєш, що тебе принизили, зачепили або поставили на місце, на яке тебе ніхто не просив ставати.

І я ловлю себе на думці: невже так можна?

Як можна бути настільки впевненим у своїй правоті, що навіть не помічати, як твої слова звучать для іншого?

Як можна принижувати людину і при цьому не зупинитися хоча б на секунду, щоб подумати: «А навіщо я це зараз сказала?»

Мене це дивує.

Іноді навіть більше, ніж сама агресія.

Бо агресію хоча б видно.

А тут усе ніби заховано між словами.

Мені здається, що для деяких людей будь-яка розмова дуже швидко перетворюється на боротьбу. Їм потрібно довести, що вони праві. Що вони сильніші. Що вони краще знають. Що останнє слово має залишитися за ними.

Наче іншого варіанту просто немає.

Наче людина навпроти — це не людина, з якою можна поговорити, а суперник.

І тоді світ справді стає дуже простим.

Є я.

І є всі інші.

Або я зверху — або мене принизили.

Або я перемогла — або програла.

Партнерства в такій картині світу майже не залишається. Як і нормального діалогу, де дві людини можуть мати різні думки й при цьому не намагатися знищити одна одну.

Я дивлюся на це і не розумію.

Чому?

Що повинно було статися з людиною, щоб вона так навчилася спілкуватися?

Хто її колись переконав, що поступитися — це слабкість?

Що не погодитися з нею — означає образити?

Що визнати свою помилку — це приниження?

Я не знаю відповідей.

І, напевно, ніколи не дізнаюся.

Я можу лише спостерігати.

Бачити, як людина впевнено говорить те, в чому сама не дуже розбирається. Як перекладає відповідальність. Як може говорити зверхньо, хоча підстав для такої зверхності немає. Як робить вигляд, що все під контролем, навіть коли ситуація зовсім інша.

Раніше я намагалася це зрозуміти.

Пояснити собі.

Знайти причину.

Може, дитинство? Може, образи? Може, страх? Може, колись із цією людиною так само поводилися інші?

Напевно, за багатьма такими проявами справді щось стоїть.

Але останнім часом я все частіше думаю: я не зобов'язана знати всю історію людини, щоб помітити, як вона поводиться зі мною.

Це для мене було непросто прийняти.

Бо коли ти звикла розуміти інших, дуже легко почати виправдовувати їх.

«Може, вона втомилася».

«Може, у неї зараз проблеми».

«Може, вона просто така людина».

І ось уже ти пояснюєш чужу поведінку замість того, щоб просто побачити її.

Я бачу маніпуляцію.

Бачу приховану агресію.

Бачу, коли людина намагається поставити себе вище за іншого.

І все одно іноді думаю: невже вона сама цього не помічає?

Саме це мене й не відпускає.

Мені складно вести діалог із людиною, яка не хоче діалогу.

Я можу пояснювати.

Можу наводити приклади.

Можу спробувати сказати спокійно.

А потім розумію, що мене взагалі не слухають.

Людина вже має свою версію подій.

І будь-яке моє слово буде використане тільки для того, щоб довести її версію.

Тоді я замовкаю.

І йду.

Колись я вважала, що це слабкість.

Що треба обов'язково відповісти.

Довести.

Поставити на місце.

Захистити себе до останнього слова.

Тепер я так не думаю.

Не кожну людину можна переконати.

Не кожну розмову потрібно доводити до перемоги.

Іноді найкращий вихід із конфлікту — просто перестати в ньому брати участь.

Але чому ж тоді мені так погано після таких зустрічей?