Пролог

Ніколи не замислювався над тим, як автори книг розпочинають свої історії. Але раз ти, читачу, вже взяв до рук цю книгу, то мені слід її з чогось розпочати.

Розпочну, напевне, із запитання: чи замислювався ти, наскільки холодним, безжальним та обширним може бути космос?

Мільярди палаючих зірок, заховані у величних гігантських туманностях. Мільйони галактик, що повільно обертаються у вічному, мовчазному танку. Трильйони планет — від розпечених кам'яних пустель до закованих у льодяні панцирі мертвих світів, більшість з яких ніколи не побачить жодне живе око. Простір, що не має ні початку, ні кінця, ні найменшого співчуття до тих, хто наважився вийти за межі рідних колисок. Людина звикла думати про космос як про щось романтичне: мерехтливі точки на нічному небі, казки про далекі прихистки та зоряні мандри. Але космос не знає, що таке романтика. Він знає лише крижану порожнечу, нищівний тиск, смертоносну радіацію і тишу — таку глибоку, важку й абсолютну, що від неї закладає вуха навіть у власній уяві, а власне серцебиття здається оглушливим вибухом.

І десь у цій мертвій, але по-своєму заворожуючій порожнечі величного космосу прокладає свій шлях самотній корабель.

Він зовсім не схожий на елегантні, стрімкі кораблі з дитячих казок чи фантастичних ілюстрацій: жодних гострих крил, розроблених для польотів у повітрі, якого тут немає, жодних відкритих скляних панорам, що робили б конструкцію вразливою. Це монументальне втілення практичного людського генія та інженерного прагматизму. Його основу становить велетенська сталева вісь — монолітний колосальний хребет завдовжки у кілька кілометрів, що повільно прорізає крижану, безпросвітну темряву. Навколо цього центрального ствола, немов дорогоцінне намисто на нитці, нанизано шість величезних кілець-гіроскопів. Вони безперервно й велично обертаються у протилежних напрямках: перше — за годинниковою стрілкою, друге — проти неї, третє — знову за нею, і так далі до самого кормового сектора. Кожне з цих велетенських кілець тримається на хребті чотирма масивними шахтами-спицями (колодязями), усередині яких беззупинно курсують швидкісні вантажні ліфти, та додатково стягнуте сіткою титанових тросів, які здалеку здаються тонкими, мов павутиння, але володіють міцністю, здатною витримати колосальні навантаження. Це постійне, безупинне обертання створює всередині житлових блоків штучну центробіжну силу — те, що люди звикли називати вагою. Без цього удаваного тяжіння людське тіло в космосі починає повільно й невідворотно розсипатися: кістки втрачають кальцій, м'язи атрофуються, а серце забуває, як проштовхувати кров по судинах. Уздовж усього титанового каркаса прокладено тисячі кілометрів силових кабелів, які тьмяно мерехтять синьою світлодіодною індикацією, та трубопроводів, якими циркулюють хладагенти й зріджені гази. А на самому кінці цього рукотворного гіганта розмістився кормовий модуль — масивний блок термоядерних двигунів, чиї згаслі зараз дюзи схожі на кратери згаслих вулканів, готових у будь-яку мить вибухнути сліпучим плазмовим полум'ям.

Хтось із головних інженерів ще на стадії проектування порівняв «Оракул» із велетенським, філігранно підігнаним кишеньковим годинником. Це порівняння було лякаюче влучним: кожне з шести велетенських кілець, кожен шестірчастий механізм і противага працювали в абсолютній, безупинній синхронії, підкоряючись жорстким законам небесної механіки. Тонкі титанові троси тримали на собі натяг у сотні тонн, силові кабелі пульсували енергією, мов гігантські артерії, а гідравлічні системи тисячами датчиків регулювали найменші коливання штучної гравітації. Але у всьому, що тримається на настільки крихкому й строгому балансі, є одна невблаганна, майже фатальна властивість: космос не вибачає похибок. Варто лише одному зубцю в цьому колосальному механізмі деформуватися, одній мікроскопічній деталі схибити або зламатися — і тиха, ланцюгова реакція руйнування невідворотно почне розривати всю складну систему на шматки.

Давайте зазирнемо у коридор четвертого кільця. Чому саме четвертого? Хоча б тому що тут і має все розпочатися. У четвертому кільці корабля "Оракул" яке зветься кріокільцем.

Коридор здавався мертвим, як і сам космос. Зараз тут панує непроглядна темрява і густа, мертва тиша, у якій немає жодного звуку чи променя світла. Це кільце ділиться на окремі сегменти, сегменти — на відсіки, а у кожному відсіку розміщено по п'ять кріокапсул. Загалом у цьому кільці перебуває двісті п'ятдесят членів екіпажу, занурених у глибокий, безперервний анабіоз. Скло капсул вкрите товстим шаром інею, а всередині — людські тіла, заковані в крижаний сон: до їхніх вен та артерій під'єднані катетери й гнучкі трубки, через які замкненим колом циркулює спеціальний фізіологічний розчин, що тимчасово замінив собою кров. Ця суміш насичена всім необхідним для підтримання життєдіяльності: поживними речовинами, киснем, знеболювальним, кріопротектором для захисту клітин від руйнівного впливу морозів, а також «вбивця снів» — спеціальна речовина, що повністю блокує мозкову активність і сновидіння. Їхні серця б'ються лише кілька разів на хвилину, дихання відсутнє, а мозок спить без жодного сновидіння. Вони не відчувають ні туги за рідним домом, ні плину часу, ні холоду.

Але раптом корабель почав тремтіти, ніби чогось злякався, і потужна хвиля тремтіння пройшлася по всьому його корпусу. Густу тишу миттєво розрізав різкий звук сигналу тривоги, а непроглядну темряву коридорів розсікло мляве, тривожне червонувате світло аварійних ламп.

Це сталося приблизно о 03:47 за корабельним часом.

Уламок астероїда завбільшки з футбольний м’яч летів так швидко, що жодна система не встигла його відхилити. Вона не помітила. Він пронизував кріокільце наскрізь, як голка тканину, врізавшись в одну з шахт четвертого кільця саме там, де вона міцніше за все з'єднувалася зі сталевим тілом кільця.