Розділ 22

Події після прологу

Посеред ночі прокинулася з криком, вся в поту та з болем внизу живота. Я задихалася. Доторкнулася до живота. Перебинтований. Я мало що пам’ятала з вечора, думки плуталися, і новий прилив страху заволодів мною. Не могла зосередитися й зрозуміти, де знаходжусь.

— Міро! Гей, маленька, все добре. Я поруч! — це був Даніель. Значить, я в безпеці.

Дан ніжно та легко почав гладити моє обличчя. Дивилася на нього й не могла повірити, що наважилася на такі небезпечні дії! Я пригорнулася до чоловіка. Відчувши його руки на спині, з полегшенням зітхнула. Одна рука занурилася у волосся, і я усміхнулася. Даніель взяв моє обличчя в долоні й почав цілувати скроні, чоло, ніс та щоки.

— Міро, відпочивай!

— Даніелю, я хочу повернутися додому.

— Ну, маленька, якщо хочеш, то обов’язково повернешся!

— Дане, — я взяла його за руку, — ти злий на мене. Я це розумію і відчуваю. Дякую тобі за терпіння й допомогу.

— Принцесо Міро, відпочивай.

Вперше я всміхнулася, коли він назвав мене «принцеса Міра», хоча... яка я там принцеса — скоріше злочинниця.

Поклала голову на подушку. Повернутися на бік не могла, а спати на спині не дуже любила, тому пройшлося пововтузитися, доки сон не піймав мене у своє царство.

Ранок виявився більш бадьорим, але на душі було неспокійно. Тихенько встала й поглянула на Даніеля, який на кухні готував сніданок. Чоловік, ніби відчувши мій прискіпливий погляд, оглянувся.

— Сніданок готовий!

Запах кави й тостів із беконом заполонив квартиру. Я усміхнулася.

— Дякую!

— Я не зможу сьогодні бути з тобою. Тому сама снідай, — холодно промовив чоловік та, залишивши мені ключі від квартири, накинув куртку й вийшов із кімнати.

Я врешті-решт не витримала, і по щоках потекли сльози. Який у мене вихід? Повертатися додому й забути про весь цей жах? Єдине правильне рішення за весь час.

Швидко поснідавши, оглянула живіт і, перебинтувавши його, поїхала в посольство до Владислава Геннадійовича. При зустрічі повідомила, що планую повернутися додому.

— Тобі потрібно подати до нотаріальної контори відповідну заяву про прийняття спадщини! Якщо виникнуть якісь питання чи проблеми, будемо вирішувати їх.

Ми витратили близько години в нотаріальній конторі, щоб оформити відповідні заяви та документи.

— Дуже дякую вам за допомогу! — вийшовши з контори, промовила.

— Не хвилюйся, люба! Повертайся додому із чистим серцем, а я буду тримати тебе в курсі всіх подій!

Так як грошей у мене не було, а позичати не хотіла, тому пішки дійшла до банку. Ще пів години, і готівка на переліт була в мене в руках. Залишилося попрощатися з Авалін і зібрати речі.

Дівчина була на робочому місці в кав’ярні під назвою «У Стефана». Назва смішила мене ще й досі. Самого власника я не бачила, але, за словами Авалін, чоловік добрий та завжди раз у місяць залишає гарні чайові! Тому працювати можна.

— Міро, розповіси, що трапилось? Чому так різко зриваєшся?

Я не хотіла засмучувати Авалін, але найбільше не хотіла розуміти, що вона може розчаруватися в мені, тим більше якщо я сама в собі вже зневірилася.

Замовила на завтрашній ранок квитки на літак. Дочекалася п’ятої години вечора й зрештою повільно пішла в сторону будинку Дана. Вдома чоловіка не було. Приготувала вечерю, зібрала речі й стала чекати Даніеля. Пройшла година, потім ще дві. Я так і не дочекалася й заснула на дивані.

Посеред ночі встала. Він не повернувся. З розпачем пішла у ванну кімнату, опісля завела будильник на ранок і знову прислуховувалася до тиші, яка мене огорнула. Закуталася в халат і заснула в лоджії. Прокинулася від того, що відчула чиїсь дотики. Підскочила та носом ткнулася в груди. Від жаху широко відкрила очі та підняла голову.

— Даніелю, — з полегшенням промовила.

— Вибач, що налякав!

Дан обережно взяв на руки, але це було так неочікувано, що я міцно схопилася за його шию.

— На добраніч! — як малу дитину поклав на ліжко.

Даніель виглядав втомленим і засмученим. Я не наважилася щось запитувати. Лише коли він відійшов, повідомила, що завтра відлітаю. Даніель застиг на місці. Не озираючись, промовив:

— Я підвезу тебе до аеропорту.