Розділ 21

Сьогодні клуб не працював. Я присіла на лавку й думала, чи правильно я все роблю? Можливо, та білявка навіть нічого й не знає. І не одні лише сумніви роз’їдали моє серце. Якщо Даніель дізнається, він мені ніколи не вибачить. Однак, чи зможу я потім себе вибачити, що так і не поквиталася з тим негідником, який забрав два життя? Підняла очі до неба.

— Вероніко, я це зроблю не лише заради тебе та ненародженої дитини. Я повинна це зробити для нашої родини, — прошепотіла.

Можливо, я себе таким чином виправдовувала? Можливо, я дійсно вже з розуму зійшла? Схилилася на лавку й проводила очима людей. Помітивши білявку, яка стрімко вибігла з клубу, я посміхнулася. Ну що ж, чудово!

«Мій останній шанс», — подумала про себе й поспішила за дівчиною.

Почувши звук сирен, швидко пішла в бік білявки. Якщо за нею приїхала поліція, потрібно поспішити. Витягнула пістолет і приклала його до спини дівчини. Вона зойкнула.

— Знайшла ключі? — спокійно запитала.

— Що, що вам потрібно? Гроші? Я все віддам, тільки відпустіть мене!

— Швидко сідай у машину! — гаркнула й легко штовхнула пістолетом у спину.

Вона розблокувала машину й закинула чорну сумку на переднє сидіння. Тільки тоді, коли білявка присіла, я також сіла. Я відкрила чорну сумку й округлила очі. Сумка була набита грошима.

— Поїхали, якщо не хочеш, щоб тебе затримала поліція.

Дівчина обернулася.

— Що тобі потрібно від мене? — почала заїкатися.

— Рушай! — наказала й приставила пістолет до її скроні.

Вона здала назад. Ми виїхали через чорний вихід клубу. Білявка зиркала на мене, але нічого не запитувала. Вчепилася за кермо й тяжко зітхала.

— Куди гроші відвозиш?

— Я, мені... в банк!

Я вигнула брови.

— Серйозно? — хмикнула. — Можливо, ти хотіла сказати, що везла ці гроші Дагмару?

— Звідки ти його знаєш? — помітила, як вона нахмурилася.

— Ти дійсно хочеш почути правду? Тоді зупини машину на узбіччі!

Білявка кивнула.

— Мене звати Мирослава. Однак ти можеш знати мене як Аманда. Прізвище моє Авраменко. Я молодша сестра Вероніки Авраменко. Знала таку?

— Я знала Вероніку, — розгублено відповіла.

— Це добре, що ти її знала. Твій бос убив Вероніку, її дитину, а також він причетний до смерті Оллі.

Від почутого білявка роззявила рота в прямому сенсі цього слова.

— Якщо ти не хочеш стати співучасницею злочинів твого боса, то відвези мене до нього. Сама забирай гроші і з чистою совістю можеш полетіти на відпочинок, наприклад, на Балі. Ти любиш море?

Я думала, що від моїх слів дівчина розридається. Я б сама, якщо чесно, ридала, якби до мене така навіжена підійшла та ще й погрожувала пістолетом, але на даний час я в ролі злодійки...

— Я тобі не вірю.

— Доки ми тут із тобою теревенимо, тебе вже шукає поліція, і твого боса також. Так що включи мізки й думай, як краще бути. Сісти разом із босом чи мати купу грошей і відпочивати й ніжитися на піску, біля океану.

— Мене вже допитали! Я не маю ніякого відношення до дій Карла! — зарепетувала дівчина.

— А гроші, — я стиснула сумку, яка була на колінах, — гроші кому везеш? Якщо ти не підвезеш мене до Карла, я тебе вб’ю! За смерть сестри, її дитини й смерть Оллі будеш відповідати ти! Так що вирішуй, негайно!

Дівчина почала скиглити й бісити мене.

— Гаразд, як тебе звати? — почала заспокоюватися я.

— Мілена, — через сльози ледве промовила.

— Мілено, Карл сам ховається чи зі своїми людьми?

— Сам!

— Мілено, ти ж не хочеш, щоб твої дії перекваліфікували?

— Тобто? Ти що верзеш? — крикнула білявка.

— Я б на твоєму місці тон розмови змінила! — гаркнула. — Ти знаєш, хто такий пособник?

Я витримала паузу. Через кілька секунд, додала:

— Мовчиш? Тоді послухай мене, дуже уважно! — потішило те, що у свій час вивчала кримінальне право й на одному подиху продовжила говорити: — Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину. Далі продовжувати?

— Не потрібно! — викрикнула.

Ще декілька погроз, психологічний тиск, і чудова білявка Мілена погодилася підвезти до боса.

— Що ми будемо робити? — злякано запитала.

— Все дуже просто, ти йдеш зі мною. А потім — по ситуації. Чи ти думала, що я тобі повірю на слово?

Дівчина замовкла, лише натиснула на газ і, міцно тримаючи кермо, виїхала на порожню трасу.

Мобільний телефон декілька разів гудів. Намагалася його ігнорувати. Ще один дзвінок, і знову від Даніеля. Зітхнула. Я повинна йому все розповісти, а там нехай сам вирішує. Як тільки я взяла слухавку, почула схвильований голос Дана.