оповідання

Сонце заглянуло у вікно через зелені жалюзі на кухні та відбилося від мого округлого срібного боку. Я ще дрімав на плиті.

Вона у піжамі, розпатлана та сонна зайшла на кухню.

«Цик. Цик. Цик. Клац. Пухк.» 

Сині вогники почали нагрівати мене і я прокинувся.

 — Теплий весняний раночок. Час кави, — пошепки промовив я.

Звісно мене ніхто не чув і не розумів, крім іншого посуду, але це було неважливо.

 — Сьогодні Мія п’є каву, — прошепотіло мені маленьке горнятко з ромашками та сонечками на них.

Я промовчав і почав потихеньку гріти воду і спостерігав за дівчиною у білій піжамі з червоними сердечками, яку він їй подарував на останню річницю їх стосунків. Вона відкривала всі ящички, потім холодильник, потім знову кухонні ящички й так по колу, ніби шукаючи щось. 

 — Мені здається, вона чимось стурбована, — промовив я для тієї частини посуду, яка нічого не бачила. 

Зазвичай місія чайників — сповіщати про життя людей всьому кухонному приладдю. І я не виняток.

Мія сіла. Взяла телефон. Читає. Очі засвітились, кути губ піднялись у ледь помітній посмішці. Різко піднявшись зі стільця, як з розпеченої лави, вибігла з кухні. 

 — Гей! — викрикнуло горнятко, — а як же ранкова кава? 

Я вже починав тихо шуміти, сповіщаючи про готовність води перетворитися на каву. Мія вбігла в кухню вже вдягнута у червоне плаття. Залила гарячою водою каву, подивилась у своє відображення в мені, поправила кудрі та вибігла з квартири.

 — Не зрозуміла! — невдоволено пропищало горнятко, — каву-то пити хто буде?

 — Та заспокойся ти! — відповів я горняткові. — Я певен, трапилось щось надзвичайне.

 — Які, які новини? - прокричала старезна, трішки глухувата каструля з верхньої полички. Мія її давно не використовувала, але дуже полюбляла. Це була каструля її бабусі, у якій вона готувала для неї смачнющий борщ.

— Гарні! — одноголосно продзвеніли два кришталеві кухлі, які стояли поруч.

— Мабуть, Стаса обміняли — сподіваючись, припустив я. 

Стас, коханий Мії, захищав країну від недолугих сусідів з самого початку їх вторгнення. Він постійно перебував у гарячих точках та у найнебезпечніших діях. І вже пів року про нього не було ніяких новин. 

— Вау! Нарешті вони зіграють весілля як планували! — зраділа маленька срібна ложечка.

До обіду весь посуд обговорював майбутнє весілля ідеальної пари Стаса та Мії. Згадували, той день, коли Стас зробив пропозицію Мії, на цій самій кухні. Як вони пекли кекси, які потім згоріли та як готували та пили глінтвейн восени, також на цій кухні.

І ось, хмара затулила сонце і настав сірий полудень. Навіть зелені жалюзі стали темніші. Задзвеніли ключі від вхідних дверей. Посудні веселощі стихли. 

Всі в очікуванні. 

Тиша.

Мія зайшла сумна та сіра, немов хмара затулила і її світло. Вона вилила холодну вранішню каву у мийку. 

Блакитні вогники знову мене обійняли. Поступово я ставав теплішати. Мія потягнулася до верхньої полички та дістала витягнуту блідо-рожеву чашку та чай. Відкрила пакетик. Я прочитав: «РО-МА-ШКА» і перетворив його зміст на заспокійливий напій літніх полів.

Мія довго сиділа і пила чай. Мовчки. Тихі сльози, немов градинки, скочувались з її лиця. 

Від жвавості на кухні не залишилось навіть відлуння.

Через декілька годин квартирної тиші, під вечір, я почув відголоски телефонної розмови Мії з вітальні. 

— Ні він… Так у списку є…кажу ж ні…не кричіть...Все буде добре.

Мія завжди була позитивною частиною у їх стосунках. «Мій промінчик сонечка», постійно називав її Стас за сніданком. Вона завжди находила вихід зі складних ситуацій та привід голосно посміятися.

Чудово пам’ятаю часи блекаутів. Стас і Мія часто робили трав'яний чай з дивною назвою «Гінкого Білоба» та дивились комедійні серіали на ноутбуці або телефоні. Коли вона раділа, її дзвінкий сміх чули навіть на вулиці. 

Це мої найкращі спогади. У такі моменти я відчував себе причетним до великого щастя в маленькій квартирі на краю міста. 

Настала ніч. Хмари затягнули все небо. Жодної зірочки, жодного джерела світла. Деякий посуд ще перешіптувався. Чомусь я відчував напругу.

Несподівано по квартирі пронісся дзвін. Один, два, три, чотири рази. Потім хтось постукав у вхідні двері.

— Хто там? — спитала Мія. 

Вона пошаруділа ключами та відкрила їх. Я почув бурмотіння декількох чоловічих голосів. Чіткої розмови розібрати не зміг. А потім — плач. Глухий, але водночас такий голосний і болючий… Від нього хотілось втекти.

Я все зрозумів. 

— Що трапилось? — тихо спитала тарілочка з маками на обідку.

— Його знайшли, — сумно відповів я, — його знайшли…

Жодна посудина на кухні не зраділа. Все було зрозуміло.

Квартиру наповнювала густа тиша, від якої ставало моторошно. 

Мія, у білій піжамі з червоними сердечками, ввімкнула світло на кухні та подивилась на себе, у моє відображення. 

Бліда. Пуста. Майже мертва.

«Цик. Цик. Цик. Клац» почув я тихе шипіння, але так і не відчув блакитних язичків, які зазвичай гріли мене. Лише Міїна тінь востаннє розтікалася підлогою, наче вода, поглинаючи все навколо.