Частина 1

Хлоя заплющила очі, наводячи пензель із хайлайтером на вилицю, але рука злегка здригнулася. Поставивши баночку на туалетний столик, вона видавила посмішку в об'єктив кільцевої лампи. Їй потрібно було відзняти ще три огляди на корейську косметику для свого блогу, але думки постійно поверталися до подій тижневої давності.

Усе почалося на дурній вечірці у її подруги Ембер у Брукліні. Алкоголь, гучний сміх і стара дошка Віджа, яку Ембер відкопала на якомусь блошиному ринку. Тоді, поклавши пальці на дерев'яний бігунок, вони жартома запитали: «Чи є хтось із нами?». Бігунок різко смикнувся до літер, склавши незрозуміле слово, але компанія лише розсміялася, вирішивши, що хтось із хлопців просто штовхає дошку. Хлої тоді теж було смішно. Тепер — ні.

— Хло, я вдома! — знизу донеслася важка хода Ліама.

Ліам працював на будівництві великого житлового комплексу на Мангеттені. Він повертався втомленим, із запахом пилу, штукатурки та свіжого дерева. Їхня невелика квартирка на самій околиці Нью-Йорка, у старому цегляному будинку, зазвичай зустрічала його затишком і запахом вечері. Але в останні дні вдома було якось незвично вогко й тихо.

Вечеря минула в мовчанні. Ліам помітив, що Хлоя майже не доторкнулася до пасти.
— Усе в порядку? — запитав він, стиснувши її долоню. — Вигляд у тебе блідий.
— Так, просто втомилася, — тихо відповіла вона.

Вночі Ліам прокинувся від дивного відчуття. У кімнаті було неприродно холодно. Він повернувся до Хлої й завмер.

Її тіло під ковдрою здригалося від дрібного, неприродного тремтіння, наче її бив сильний озноб. Хлоя лежала на спині, вставившись широко розплющеними, неусвідомленими очима в стелю. Її губи швидко-швидко ворушилися, вивергаючи глухий, уривчастий шепіт. Ліам прислухався, але не зміг розібрати жодного слова — це скидалося на мішанину із шиплячих звуків.

— Хлоя? Гей, крихітко, прокинься! — злякано крикнув Ліам.

Він схопив її за плечі й сильно потрусив. Тієї ж миті шепіт обірвався. Хлоя різко зітхнула, ніби випірнула з глибокої води, і її очі нарешті сфокусувалися на обличчі хлопця. Тремтіння припинилося.

— Що?.. Ліаме, що сталося? — пробурмотіла вона, розгублено озираючись на всі боки.
— Ти марила. Тебе трясло, — Ліам важко дихав, витираючи холодний піт із чола.
— Це, напевно, просто перевтома, — Хлоя щиро здивувалася, притиснувшись до його грудей.

Ліам обійняв її, намагаючись заспокоїтися. Буває ж таке? Лунатизм, стрес, нічні кошмари. Вони вирішили, що все минеться саме собою.

Але наступного дня, коли Ліам пішов на роботу, Хлоя увімкнула камеру для нового відео. Посеред запису на задньому плані за її спиною сама по собі відчинилися дверцята шафи. Вона цього навіть не помітила, але коли робила монтаж, дуже злякалася й сподівалася, що це просто протяг. Вона вирішила не говорити про це хлопцеві, щоб не виглядати божевільною і зайвий раз його не турбувати.

Вночі він прокинувся від різкого звуку. Глухий, гучний стукіт, ніби в стіну кинули щось важке, змусив Ліама миттєво розплющити очі.

Він сів на ліжку й одразу поглянув на Хлою, але її не було поруч із ним. Постіль з її боку вже вихолола. Ліам насупився і подивився в темряву: двері в спальню були щільно зачинені, хоча вони ніколи їх не зачиняють.

Він встав і тихо покликав:
— Хлоя?.. Крихітко, ти де?

У відповідь — гробове мовчання і густа, гнітюча тиша. Ліам завмер, прислухаючись. За кілька секунд із глибини квартири донеслися кроки. Але це були не звичайні кроки людини — звуки були занадто швидкими, рваними, шлепаючими, наче хтось пересувався навприсядки.

Не вмикаючи світло, Ліам штовхнув двері спальні. Він вийшов у темний коридор і обережно пішов у вітальню, орієнтуючись на слабке світло від вуличного ліхтаря з вікна.

— Хлоя, це не смішно, припин... — не встиг він договорити, как із густої тіні кутка вітальні прямо на нього вискочила фігура.

Ліам відсахнувся, ледь не закричавши від жаху, що підступив до горла. Це була Хлоя. Але її тіло було неприродно вигнуте: вона стояла на чотирьох, обличчям донизу, видавши глухе, утробне ричання. Перш ніж хлопець устиг зробити бодай крок назад чи увімкнути світло, вона по-звірячому, неймовірно швидко перебираючи руками й ногами, метнулася повз нього і втекла в темний пройм кухні.

У глибині кухні почулися швидкі кроки по кахельній підлозі й важке, уривчасте дихання. Ліам залишився стояти в темному коридорі, а серце скажено калатало десь у горлі. Ліам смикнувся до вимикача у вітальні й засвітив світло. Квартиру залив різкий жовтуватий блиск. Він знову покликав дівчину, зірвавшись на крик:
— Хлоя! Хлоя, прийди до тями!

Але відповіддю йому були лише тиша і тихе, зловісне ричання з глибини кухні.

З трудом долаючи заціпеніння, Ліам не поспішаючи пішов у бік кухні. З кожним кроком спина покривалася холодним потом. На півшляху він почув, як дівчина щось швидко говорить собі під ніс — точно так само, як того разу в спальні, захлинаючись, не роблячи пауз для вдиху. Цей чужий, шурхітливий шепіт заповнював увесь простір.

Ліам простягнув тремтячу руку, намацав вимикач на стіні кухні й різко клацнув ним. Світло загорілося.

Те, що він побачив, змусило його похолодіти. Хлоя сиділа прямо посеред кухонного столу, підібгавши під себе ноги в дивній, ламаній позі. Її голова була неприродно нахилена набік, а очі повністю закотилися — видно було тільки білки, прорізані тонкими червоними капілярами. Усе її тіло дрібно трясло, і вона продовжувала беззупинно бурмотіти.

— Хлоя... будь ласка, Хлоя, подивися на мене! — Ліам знову покликав її, зробивши крок уперед і простягаючи до неї руки.

І раптом вона різко зупинилася. Шепіт обірвався.

Хлоя судорожно зітхнула, її голова смикнулася, і очі миттєво прийшли в норму — зіниці звузилися від яскравого світла. Вона вставилася в Ліама, а потім почала злякано озиратися на всі боки, ніби щойно прокинулася в незнайомому місці. По її блідих щоках покотилися сльози. Вона подивилася на свої руки, на стіл, на якому сиділа, і з жахом та сльозами в голосі запитала:
— Що... що зі мною? Ліаме, допоможи мені, мені так страшно!