Глава 12

Айна сиділа, приголомшена й розчавлена. Майже не дихаючи, дивилася, як Стікс обходить стіл, бере табурет і по-хазяйськи вмощується на нього, а потім зовсім спокійно відпиває охололу каву.

А ось на неї ніби вилили відро крижаної води.

Звідки? Звідки він знає? Або елогім блефує, що погано в’яжеться з його недбалою упевненістю…

Стікс зловив її переляканий погляд. Крила його носа затріпотіли, найтонші нервові волокна напружилися, вловлюючи не тільки запах дівчини, але й запах її емоцій. Страх так виразно відчувався в них, що він лише зусиллям волі змусив себе залишитися на місці.

Звір відчув здобич. Тхейнари, не здатні відчувати нічого, крім спраги й голоду, реагували на страх. Він вів їх до здобичі. А що для звіра є бажанішим, ніж панічний жах, що застиг на обличчі жертви?

Він насолоджувався, спостерігаючи, як вона нервує, намагаючись опанувати себе. І мовчав, не бажаючи псувати цей спектакль.

Нарешті Айна видавила через силу:

— Я… я не розумію, про що ви…

— Брешеш, — він задоволено усміхнувся. — Твій пульс підскочив, долоні спітніли, дихання почастішало. Навіть запах змінився. Брехня і страх пахнуть майже однаково. Майже однаково бридко.

Вона кинула метушливий погляд у бік виходу. Але між нею і дверима був елогім.

Не знаючи, що робити, несила зібратися з думками, вона втиснулася спиною в холодну стіну.

— Думаєш втекти від мене? — на його обличчі відбилося розуміння. — Спробуй. Якщо зможеш — так тому й бути, відпущу. І навіть нічого не зроблю твоїм друзям. Поки що. Але якщо спіймаю… Якщо спіймаю, ти підпишеш договір опіки й будеш належати мені на моїх умовах. Згодна?

Айна схопилася, не чекаючи, поки він закінчить. Вирішила, що раптовість збільшить її шанси. Чкурнула з-за столу так, що табуретка з гуркотом відлетіла, а недопита чашка впала на підлогу й розбилася. Залишки кави розтеклися затертим лінолеумом.

Ось і відчинені двері. Ще один крок, один вдих — і вона опиниться на волі.

Елогім майже не зрушив із місця. Точніше, зробив лише один лінивий рух — й Айна забилася в його руках.

— Ти програла, — пролунав над вухом тихий підступний смішок.

Як він спіймав її?

Вона не могла зрозуміти. Боролася мовчки, відчайдушно. Так, немов від цього залежало її життя. Втім, схоже, що так і було.

Він притиснув її до себе, сповив руками й позбавив можливості рухатися. Голова Айни виявилася притиснутою до його грудей, саме на рівні серця. У Стікса Хасселя воно не билося. Там було тихо, як у грудях мерця. Й усвідомлення цього змусило дівчину заціпеніти. Вона відчула, як крижана хвиля проходить хребтом, виморожуючи все всередині, і жах — липкий, несвідомий, тваринний жах накриває її з головою.

Це не просто куратор… Це… Лорд Смерті… або, точніше, Кат, який карає елогімів…

***

— Ось так, — промовив Стікс буденним тоном, але хватку не послабив, — розумниця. Тепер ми можемо поговорити, як дорослі люди?

— Що вам потрібно? — прохрипіла вона йому в груди.

— Ти.

Відповідь була більш ніж лаконічною. Вона змусила Айну забутися, скинути голову й подивитися елогіму в очі.

— Навіщо?!

Стікс знизав плечима:

— Ти мені цікава.

— Але чому саме я?!

Він насупився, підняв руку в рукавичці й приклав палець до її губ.

Вона б відсахнулася, якби могла, але іншою рукою чоловік міцно утримував її на місці. Залишалося тільки замружитися, але зробивши це, Айна раптом виявила, що вії мокрі від сліз.

— Хто знає? — почула вона замислений голос мучителя. — Можливо, ти ключ до мого порятунку? Втім, це не важливо. Я хочу зрозуміти, що ти таке… Сідай.

Він відпустив її й підштовхнув до столу.

Айна покірно сіла на табурет, елогім залишився стояти.

Він розглядав її, намагаючись зрозуміти причину свого раптового спалаху цікавості.

Звір?

Так, безумовно, тхейнар на неї реагує. Але, може, уся річ у тому, що він чує її невинність?

Хто знає, чому тхейнари так схибнулися на земних цнотливих? Чи то кров у них солодша, чи то ще якась причина. Але збожеволілих, нездатних повернутися в людську іпостась тенганарців тягне саме до них. А варто дівчині втратити невинність — і Пси більше її не помічають.

Коли тенганарці виявили у своїх одноплемінників цю криваву слабкість, то ввели комендантську годину. У темний час доби людям заборонено пересуватися вулицями. Порушити наказ можна тільки маючи на руках дозвіл від Куратора або того елогіма, який тобою опікується.

Втім, чому він зараз думає про таку нісенітницю?

Стікс уважним поглядом ковзнув по здобичі.

Айна сиділа з опущеною головою, але з-під лоба позирала на нього, як дика тваринка. На вигляд маленька, слабка, перелякана, розгубила весь свій гонор. Але чуття тенганарця підказувало: це просто спектакль. Стікс розумів, що в цю мить вона ненавидить його понад усе на світі. Ненавидить за те, що позбавив її вибору. За те, що сильніший, за те, що в його руках влада.

Щось, схоже на докір сумління, кольнуло в грудях. Стікс не мав звички тиснути на жінок, якщо тільки ті самі не бажали бути розчавленими. Але посада привчила діяти швидко, жорстко й без зайвих сентиментів, якщо того вимагала ситуація. А в цьому випадку вимагала, ще і як.

— Зараз ти підпишеш папери, — сказав він, кладучи на стіл свій планшет. Дістав із нагрудної кишені золотий стилус, поклав поруч із планшетом і додав: — А потім ми спокійно поговоримо.

Вона судомно видихнула, але голову не підвела. Здавалося, усе ще чекає, що він передумає, скасує наказ. Але Стікс не звик відмовляти собі в чомусь, особливо в особистих задоволеннях. І дівчина, що сиділа перед ним, саме таким задоволенням і була. Вона чимось привернула його Звіра, зацікавила. Він має розібратися, чим саме.

Але як же важко стриматися, коли хочеться зірвати рукавичку й торкнутися її обличчя! Провести пальцями по дівочій шкірі. Відчути її ніжність і шовковистість. Доторкнутися губами, відчути…