Глава 19

ДАМІР

Вечір минає швидше, ніж я очікував. І, що дивно, без жодних більше непорозумінь.

Я уважно спостерігаю за всім, що відбувається довкола. Повно знайомих облич, розмови, фальшиві усмішки, удавана зацікавленість — усе як завжди. Нічого нового. Ті ж самі лиця, і від цього пафосу хочеться втекти. Більшість тут присутніх тупо грають для публіки. Вдають із себе тих, ким не є насправді. І це мене трохи вибішує. Останнім часом не люблю світські раути. Але на цей благодійний вечір я не міг не піти. Зрештою, і потреба була. Я мусив всім показати Аріну та дати зрозуміти Вівіан, що це кінець. Навіть при тім, що її саму тут побачити аж ніяк не очікував.

Мій погляд знову повертається до Аріни. Я тримаю її за руку і ловлю себе на тому, що мені це шалено подобається.

Вона не така, як більшість присутніх тут представниць прекрасної статі. Вона інша. З іншого світу, де мало пафосу та показухи. Де здебільшого вирує реальне життя зі справжніми проблемами.

Вона поводиться спокійно, не намагається зі себе когось вдавати. Не підлаштовується. Не шукає вигоди в кожному слові. І водночас — не губиться. Вона тримається на висоті. Впевнено. Спокійно. Навіть філігранно.

Я бачу, як вона відповідає на кілька запитань, що їй ставлять. Її відповіді короткі, чіткі, без зайвого підлабузництва. І, що найцікавіше, її слухають. Справді слухають. Не тому, що вона “моя дівчина”. А тому, що в ній є щось людське, справжнє. І це вибивається із загального фону настільки різко, що мимоволі притягує увагу. А ще мені до шаленства подобається, що вона навіть тут залишається собою та не намагається комусь сподобатися.

Помічаю, як один із партнерів, з яким я планував говорити, затримує на ній погляд довше, ніж слід. Бачу, як жінки поруч переглядаються. Як шепочуться. Отже, Аріна справила ефект. І зробила це не гірше за будь-яку “вивірену” супутницю з мого кола. Вона з роллю моєї дівчини впоралася на відмінно.

Але мене дещо збила з пантелику реакція Вівіан. Вона або вчинила благородно, не здіймаючи скандалу, або без слів довела мені, що я їй не потрібен. Чи, може, розраховує, що я завтра прибіжу до неї. Але я цього робити не буду. З мене досить.

Сьогоднішній вечір виконав свою функцію, розставивши все на свої місця.

Мій погляд знову ковзає на Аріну.

Тепер вона стоїть трохи осторонь, тримаючи келих, якого навіть не торкалася. Дівчина лише спостерігає. І в цьому її погляді немає захоплення. А холод та байдужість. Це мене зачіпає. Вона ж точно вперше на такому заході. Я очікував її захоплення, та в очах красуні бачу щось схоже на розчарування.

Підходжу ближче.

— Втомилася? — тихо питаю.

Вона кидає на мене короткий погляд.

— Ні. Просто дивлюся.

— І як тобі? — цікавлюся, хоча вже маю здогадки.

Вона ледь знизує плечима.

— Пізніше скажу.

Голос звучить рівно, впевнено, з нотками невдоволення. Чи, може, мені здалося?!

Хмикаю, бо це “пізніше” звучить як вирок. Ще кілька хвилин стоїмо мовчки, і я розумію, що ловити нам тут більше нічого, пора вшиватися звідси.

Дорога додому проходить у напруженій тиші. Хоча маю багато питань до своєї супутниці. Але хочу почути чесну відповідь.

— Я слухаю, моя кохана крихітко, — порушую мовчанку, не відриваючи погляду від дороги. — Тепер можеш сказати.

Вона повертає голову до мене. В її погляді — жодної невпевненості.

— Невже готовий почути правду?

— Тільки правду, — переконливо запевняю.

Вона зітхає. З хвилину мовчить, а тоді, опустивши очі, розчаровано видавлює.

— Якщо оце були вершки суспільства, то я іспанський пілот.

Я ледь усміхаюся на таке порівняння.

— Неочікувано. Цікава думка.

— Я розчарована, — зірвано кидає вона. — Бо це не просто пафосно чи показово. Це треш. Гнила фальш, яку подають дорого.

Кидаю на неї короткий погляд.

Вона продовжує, спокійно, але різко:

— Всі ці люди… Вони поводяться так, ніби вони самі королі. Ніби світ крутиться навколо них. Але це ж не так.

На її слова мовчу, слухаючи продовження.

— Це гра. І дуже дешева, якщо чесно. Просто обгортка гарна. А всередині… Коротше. Не так я собі уявляла елітні кола.

Злегка стискаю кермо.

— І що ти собі уявляла? — тихо цікавлюся.

Вона дивиться прямо перед собою. З хвилину мовчить, а тоді випалює.

— Я не хочу про це говорити. Я розчарована, — зітхає і додає. — Зрештою, я не маю права когось судити. Але я таке життя за жодні скарби світу не хочу. Краще жити своє життя так, як хочеться. Ніж отой високомірний пафос, який не має нічого спільного з реальним життям. Це ж лише красива постанова, за кулісами якої — звичне життя... Нічим не краще, ніж у простих пересічних людей.

Повисає пауза. І я розумію, що в кожному слові цього дівчиська правда. Бо, незалежно від свого статусу, ми всі спершу люди. Тут навіть сперечатися не варто.