Глава 16

АРІНА

Я ще не встигаю оговтатися після його “ходімо”, як ми вже стоїмо перед величезними скляними дверима. Від одного вигляду цього бутіка мені хочеться розвернутися і втекти. Тут, мабуть, навіть повітря вартує дорого.

— Може… не треба? — тихо бурмочу, сподіваючись, що він раптом передумає.

— Треба, — коротко відрізає Ковальський і відчиняє двері.

Мене буквально затягують всередину. Світло, дзеркала, манекени, одяг, який виглядає так, ніби його не носять, а виставляють у музеях. І я тут. Така вся, якби мене реально з вулиці сюди притягли. Хоча так воно і є. Продавці-консультанти посміхаються банкіру і, з відразою дивлячись на мене, переглядаються. Чудово. Обурююся в душі.

Але при досить цікавій зустрічі до нас одразу підходить одна з жінок-консультантів. Посміхається так, ніби ми щойно купили пів магазину. Але посмішка ця спрямована на Ковальського. І я здивована, бо мені хочеться тріснути цю ляльку Барбі та привести її до тями. Аби вона побачила ще й мене.

— Доброго дня! Чим можемо допомогти? — ледь не співає вона.

— Мені потрібна сукня на вечір для моєї коханої крихітки, — спокійно пояснює він, навіть не дивлячись на мене. — Покажіть усе найкраще, що у вас є.

Я різко повертаю голову до нього.

Найкраще? Серйозно? А кохана крихітка?! Вау! Та це ж взагалі фурор... Видихаю. Ну-ну! Подивимось, на скільки тебе вистачить, — кохана крихітка?!

— Може… щось простіше? — обережно висловлюю свої побажання.

Його погляд ковзає по мені зверху вниз.

— Ні, моя солодка. Я хочу, аби ти сьогодні виглядала богинею, — надто впевнено заявляє він.

Консультантка, знявши здивовано одну брову догори, йде мовчки від нас. А уже за мить приносить кілька суконь. Вони… красиві. Справді. Але я навіть торкатися їх боюся.

Поки вона розкладає їх переді мною на білосніжному дивані, я краєм ока помічаю цінник.

І в мене перехоплює подих. Я схиляюся ближче. Перечитую ще раз. Ні, ну це ж не може коштувати так дорого.

— Це що? Ціна? — шепочу, не витримавши.

— Так, — цинічно, із зухвалою міною відповідає консультант.

Я повільно повертаюся до Ковальського.

— За ці гроші можна квартиру зняти, — так само пошепки кажу йому.

— На місяць? — спокійно уточнює він, ледь всміхаючись.

— На кілька, — бурмочу, стискаючи губи.

Він дивиться на мене секунду… і, здається, ледь стримує широку усмішку.

— Йди приміряй, краще, — просить. — Годі фантазувати.

— Я не буду це приміряти, — одразу відступаю на крок. — Я навіть торкатися цього боюся. А якщо я її порву? Або заплямую?

— Не порвеш.

— А якщо порву? — не відстаю, вигадуючи на ходу. Вперто відмовляюся міряти такий дорогий одяг.

— Тоді я куплю те чи інше. А тепер сміливіше, моя крихітко, — підбадьорює, наказуючи, чоловік.

Я зависаю. Не хочу я це одягати на себе і край. Мене дратує продавець-консультант, але я не буду стримуватися.

— Ви зараз серйозно? — ще раз уточнюю пошепки, в надії, що він передумає.

— Абсолютно.

— Ви… ненормальний, — шепочу, але іще тихіше.

Його брова ледь піднімається, а вираз обличчя стає суворим.

— Це новина? — перепитує.

Я зітхаю. Хотілося б сперечатися, але консультант уже дивиться на мене так, ніби я зараз зіпсую їй день. І взагалі, з іншої епохи звалилася на її голову.

— Гаразд… — бурмочу. — Але платити таку ціну за це лахміття...

— Це бренд! — сердито перебиває мене консультантка.

— А мені до лампочки. Люди он копійки на хліб збирають...

— Кохана, годі, — раптом лагідно просить мене банкір. — Я знаю, що у тебе добра душа, але зараз поквапся, крихітко.

Забираю сукню і йду в примірочну, ніби на страту. Бо ще й він мене бісить своїм отим сюсі-пусі. Зайшовши в примірочну, тихо кривляюся. Кохана... Крихітко... Моя солодка... То де ж слова тільки такі знайшов?

Видихаю і погляд ще раз стрибає на цінник.

— Та за ці гроші таке носити страшно… — тихо бурчу сама до себе. — А то ще на вулиці приб’ють і прізвища не спитають.

Обережно знімаю свій одяг і беру сукню. Вона легка, майже невагома. І від цього ще страшніше.

Одягаю. І завмираю. Дивлюся на себе в дзеркало. Це… я? Не можу повірити, адже в дзеркалі розкішна принцеса. Чорна сукня з мерехтливим мереживом сіла ідеально. Підкреслює фігуру так, ніби її шили спеціально під мене.

Роблю крок ближче до дзеркала. Торкатися себе дивно. Наче це не я стою тут, а хтось інший.

— Аріно? — долинає голос з іронією ззовні. — Ти там жива?

Я фиркаю.

— Поки що так.

Відсуваю шторку і несміло виходжу. Погляд банкіра одразу зупиняється на мені. І миттєво змінюється. Це вже не той холодний, оцінюючий погляд. Ковальський мовчить. І це дещо бентежить мене.

— Ну? — не витримую. — Що?

Він робить крок ближче і тихо просить.

— Покрутися.

Хмурюся, але виконую прохання. Він дивиться довго, наче вивчає кожен вигин на моєму тілі. І від цього почуваюся ніяково.

— Ця сукня вартує занадто дорого, — нарешті кажу, відводячи погляд. — І я не можу дозволити собі купити її.

— Її купую я, — ставить мене перед фактом банкір.

— Ні, Даміре... — замовкаю, бо ледь не назвала його по батькові.

— Так, моя кохана лялечко.

Я зробила крок, аби піти, але після його слів різко повертаюся до нього.

— Я не ваша... твоя лялька. І не потрібно мене так одягати.

Вперто не хочу купувати такі дорогі речі. Це його кошти і я не хочу заборгувати іще більше. Достатньо вже того, що Іван стільки грошей поцупив.

Очі Ковальського темнішають.

— А ти і не лялька, — холодно відповідає. — Але сьогодні ти повинна виглядати так, щоб весь світ впав до твоїх ніг. Тому, кохана, годі протестів, бо я не економитиму на своїй половинці.

— Можна виглядати нормально і без цього… — жестом показую на себе і уточнюю. — Без… цього безумства.