Глава 15

АРІНА

Його погляд мене лякає, тому присідаю знову на диван. Але відмотати слова назад уже не вийде, тому просто мовчу і дивлюся на банкіра, хоча всередині все стискається від напруги.

— Логіка тут проста, лялечко. — повільно вимовляє Ковальський, відкинувшись на спинку крісла. — Ти — не твій брат. І я це яскраво продемонструю. Так, ти його сестра, але його вчинок до тебе ніякого відношення не має. Ти ж сама про це казала. Чи не так?

Я хмурюся, не зовсім розуміючи, що він має на увазі.

— Так. Але... Але що ви маєте на увазі? Продемонструєте що? — обережно уточнюю, бо мені страшно.

— Я покажу всім, що я контролюю ситуацію. Що мене не цікавлять дрібні плітки. І що я беру те, що вважаю за потрібне, — його голос звучить рівно, але від тих слів по шкірі біжать мурахи.

Стискаю пальці на колінах, намагаючись не показати, як сильно мене це зачіпає.

— Тобто я… частина вашої демонстрації? — таки питаю. — Як і частина цього фейкового шоу. Це ж гра на публіку?! Для чого вона?

Хочу докопатися до істини.

— Бажаєш, аби все відбувалося насправді? — холодно питає він. І я розумію, що в його голосі і натяку на жарт немає. Доки я спантеличено кліпаю, банкір продовжує. — Якщо ти будеш поводитися розумно, це зіграє і на твою користь.

Гірко всміхаюся. Знову вимоги та ультиматуми. Мене вони лякають та дратують, але вдіяти я нічого не можу.

— Цікаво, яку саме користь я маю отримати, будучи частиною цього шоу?

Він нахиляється трохи вперед, і його погляд стає гострішим.

— Безпеку, Аріно. Поки ти поруч зі мною — тебе ніхто не чіпатиме та не звинувачуватиме у змові з братом. Бо ж, сподіваюся, ти знаєш, як працюють люди у розшуку? А якщо ні, то я тобі скажу. Якщо ти опинишся у криміналістів, тобі інкримінують те, чого ти навіть не бачила, не те, що робила.

Його слова зависають у повітрі. І хоч як би я хотіла сперечатися — в них є правда. Це і злить ще більше.

Відвертаю погляд, дивлячись напроти на полиці з книгами.

— Я не просила такого захисту, — тихо кидаю.

— Але ти його отримала, — відрізає він. — І окрім цього, тепер для всіх ти моя дівчина.

Повисає пауза. Важка, напружена. Я відчуваю, як у грудях знову піднімається хвиля протесту, але цього разу стримую її. Тепер розумію, що це може лише нашкодити мені.

— Добре, — нарешті кажу, зітхнувши. — Припустимо, я погоджуюся на цю… роль. Що конкретно від мене потрібно?

Його губи ледь помітно смикаються, ніби він задоволений, що я нарешті почала ставити правильні запитання. Але хай не тішиться, це все вимушено. Бо іншого виходу у мене немає.

— Нічого складного, лялечко. Ти просто будеш поруч зі мною, коли це мені буде потрібно. Виглядатимеш відповідно. Поводитимешся без істерик і зайвих сцен. Дивитимешся на мене закоханими очима.

— Ви прямо описали безхарактерну, мімішну ляльку? — не втримуюся. — Невже вам такі дівчата до вподоби?

Його погляд різко піднімається на мене. І знову розумію, що бовкнула зайвого. Ну от хто мене за язик смикав.

— Розумна, надто, як я подивлюся, — виправляє він холодно. — Лялечко, не перегинай...

— Мене звати Аріна, і я теж не лялька, — таки зірваним голосом перебиваю чоловіка. — Я не вимагаю до себе королівського ставлення, але елементарна людяність має бути присутня. Бо в іншому випадку я буду поводитися відповідно до ставлення до мене.

Зітхаю, відчуваючи, як втома від нервів накриває з головою. Усе це занадто. Це підло та несправедливо. І доки Ковальський дивиться на мене квадратними очима, не давши йому оговтатися, питаю:

— І доки це триватиме?

— До моменту, поки я не отримаю свої гроші, — беземоційно та роздратовано відповідає він. — Або ж доки мені це потрібно буде.

Серце стискається. Бо відповідь Ковальського звучить як вирок. Напевно, я знову зачепила його своїм висловлюванням. Але я зневажати себе не дозволю.

Опускаю погляд на свої руки. Вони трохи тремтять, але я стискаю пальці сильніше, змушуючи себе заспокоїтися.

— Я не буду… — починаю, але одразу запинаюся, не знаючи, як правильно сформулювати речення, аби знову не нариватися. — Я не буду переходити здорові межі пристойності...

— Ми вже це обговорили, — перебиває мене він. — І я тебе почув.

Його тон не змінюється, але щось у ньому змушує мене повірити — принаймні частково.

Піднімаю на нього погляд і цілком серйозно висловлююся:

— Я дуже сподіваюся, що ви дотримаєтеся свого слова...

Ковальський дивиться прямо мені в очі. Довго та проникливо. Напевно, моя недовіра зачепила його. Але я піклуюся про себе і не поступлюся.

— Дотримаюся. Але при умові, що ти не створюватимеш проблем. А навпаки виконуватимеш свою роль бездоганно.

Не ідеальна відповідь. Але, здається, іншої я й не отримаю. На щось інше від цього чоловіка, схоже, не слід очікувати.

Знову повисає тиша. Я відчуваю, як повітря в кабінеті стає густішим, ніби тисне на плечі та забиває легені. І від цього важко дихати. Знову нервую і тихо питаю:

— Це все?

— Ні, — коротко відповідає він та підводиться.

Я автоматично напружуюся, спостерігаючи, як він обходить стіл. Кожен його крок впевнений, і від цього я почуваюся скуто. Банкір зупиняється навпроти мене і, дивлячись на мене згори вниз, холодним тоном ставить мене до відома:

— Сьогодні ввечері ми їдемо на благодійний вечір. Ти супроводжуватимеш мене. І це не обговорюється.

Я кліпаю, не одразу усвідомлюючи сказане.

— Що?.. — виривається в мене. І серце за секунду набирає шалений ритм.

— Сьогодні я покажу тебе світу, Аріно. Ти постанеш перед всіма як моя дівчина, — спокійно пояснює він. — Ти ж сама переживала, що скажуть блогери. От і подивимося, що вони скажуть. І не тільки вони. — в останніх його словах стільки зухвальства, що мені справді страшно.

Серце починає битися швидше. Я ще навіть не оговталася від усього, що сталося, а він уже тягне мене між люди.