Глава 15

АРІНА

Моя впевненість розсіюється, як вранішній туман, все більше та більше. І при несправедливості та образі на весь світ, я реально заручниця ситуації, але зламати себе не дам. Тому зухвало заявляю.

— Я відпрацюю кошти, якщо буде доведено провину мого брата, але я нізащо не погоджуся на непристойні речі, тож майте це на увазі.

— Саме про це нам потрібно поговорити, — холодно заявляє банкір і додає. — Тож згортай свої істерики, раджу заспокоїтися та спокійно поговорити. Але для цього ходімо в кабінет.

Він вже робить кілька кроків, а тоді оглядається й наказує.

— Але для початку взуйся.

— Я потім, — відмахуюся.

— Аріно, — гримає він. — В тебе вже он ніс червоний.

Я автоматично ховаю носа рукою, дивлячись на чоловіка. Хамло. Міг би змовчати. Оце комплімент зробив. Доки я обурююся в умі, Ковальський розливається у посмішці.

— Дуже смішно, — у пів тону шиплю. — Раджу подумати, перш ніж робити мені дурнуваті пропозиції, бо зимою мій ніс іще червоніший, точнісінько як у Санти. А зараз якщо що літо надворі.

— Я врахую це, лялечко, — відмахується банкір. — А зараз годі бубніти, мов бабця, в мене не так багато часу, який я можу витрачати бездумно.

Ну та звісно. Ти ж у нас банкір. Час розписаний по хвилинах. А я, що?! В мене тепер часу вагон, по твоїй милості. Йдучи за чоловіком, обурююся мовчки.

За кілька хвилин опиняємося в кабінеті, і чоловік, присівши за стіл, наказує.

— Аріно, присядь і просто вислухай мене.

Тихо видихаю. Та слухаю уже. Ніби в мене вибір є. Розблоковую телефон і починаю перевіряти його. В мене купа пропущених дзвінків, від колишніх колег. Навіть від мами. А вона чому дзвонила? Дивно, навіть час знайшла. Як тільки відірвалася від свого Роберта? А тож він постійно від неї уваги вимагає...

— Аріно, ти мене чуєш?

Різке запитання Ковальського змушує мене заблокувати телефон.

Кліпаю і відриваюся від екрана. Переводжу погляд на нахмуреного банкіра.

— Аріно, від мене цими вихідними пішла наречена. В нас було заплановане весілля. І тепер зрозуміло, що його не буде... — чоловік замовкає, а я напружено дивлюся на нього, бо розумію, куди він хилить. Хоча в це вірити не хочу, навіть при тім, що він мене вчора попереджав. — Отож, я знаю свою наречену. Через тиждень, другий вона повернеться... — він замовкає. Але в його словах дзвенить сталь. Я розумію, що в його нареченої справді шансів нуль. Але мене лякає його мовчання.

Нервово ковтаю і опускаю очі, бо не витримую надто відвертого погляду цього чоловіка на собі. Відчуваю, як серце гуде у грудях. Його мовчання змушує моє серце битися швидше.

— Аріно, я не відпущу тебе зі свого маєтку. Ти на час слідства моя гарантія... Я вже про це казав. Отож, ти будеш моєю дівчиною, чи коханкою, це не важливо. І вже від сьогодні ти носитимеш цей статус. Так ти хоч якось компенсуєш моральні збитки вчинку свого брата.

Не можу цього слухати, бо я все одно на це не погоджуся. Відповідно не мовчатиму.

— Я...

— Лялю, просто помовч. Я іще не все сказав, — перебиває мене він. — Це не обговорюється.

— Я не буду вашою коханкою. І дівчиною не буду, — піднявшись, випалюю, і байдуже мені, що він іще не все сказав. — Я при усім не носитиму такий гидотний статус. Дайте мені краще якусь роботу. Я вас попереджала, аби не робили мені непристойних пропозицій.

Розлючений, проникливий погляд банкіра проходить крізь мене.

— Послухай, лялю. Ти просто носитимеш статус і не більше. А якщо мені потрібні будуть розваги, я собі їх знайду деінде. Тож присядь та слухай.

Ага, вже сіла, склала руки і розвісила вуха. Мені для початку потрібно все з’ясувати.

— Тобто, я буду вашою дівчиною лише на словах? Бо на статус коханки я не погоджуся навіть на словах. І можете навіть луснути. Ясно?!

Ковальський заходиться сміхом. От не розумію, чому йому так весело. Щойно сидів набундючений, як громова хмара, а тепер регоче. Він заспокоюється і видихає.

— Гаразд, будеш моєю дівчиною. Так тому і бути, піду тобі на поступки.

В його словах і натяку на жарт немає. Але я знову уточнюю.

— Я буду вашою дівчиною лише на словах? Так?

— Так, — видихає він і додає. — Але не все так просто, лялечко. Є певні нюанси. І тут твої протести зайві. Тому сядь та послухай уважно.

— Дивно все це якось, — не можу мовчати. — А що блогери будуть говорити. Мій типу брат вкрав у вас таку суму, а я ваша дівчина. Це ж якось нелогічно...

Замовкаю, бо очі чоловіка темніють. Набираю повні легені повітря і розумію, що краще б я справді промовчала.