Глава 14

АРІНА

Почуваюся шалено незручно перед Ковальським, але, на жаль, я нічого змінити не можу, навіть якби дуже цього хотіла. Оминувши чоловіка, та йду до краю тераси. Не хочу більше виправдовуватися, але й провину на себе брати не збираюся.

— Я не нікого не зраджувала. — відмахуюся і одразу через плече додаю. — Я не в курсі справ свого брата. — голос наче звучить рівно, але впевненість уже не та.

Повисає важка пауза, можу тільки уявити, як я виглядаю в очах банкіра.

Вітер ледь ворушить моє волосся. І я від нервів обіймаю себе.

— Я хочу в це вірити, — нарешті зірвано каже чоловік. І я відчуваю його кроки, що наближаються. — Але всі факти зараз проти тебе, Аріно.

Моє серце стискається. Від цього мені неприємно. Не розумію, чим керувався Іван і навіщо поцупив стільки грошей? А може це не він? Може його підставили?

Ковальський зупиняється поруч, і моє хвилювання знову посилюється.

— І, чого ви від мене хочете? — зірвано питаю, дивлячись йому просто в очі. — А якщо Івана підставили?..

— Це виключено, лялю, — холодно кидає він та не відводить погляду від мене. — Якщо людина чогось не хоче її не можна змусити. І є така приказка, якщо люди чогось не хочуть, то шукають причини та виправдання, а якщо навпаки хочуть, то шукають можливості. — він видихає і додає. — Ти питала чого я хочу від тебе?! Від тебе я хочу допомоги.

Я хмурюся. Його прохання мене лякає.

— Якої ще допомоги, Даміре Ернестовичу?

— Ти знаєш свого брата краще за всіх. Його звички. Людей, з якими він міг зв’язатися. Місця, де він може ховатися.

Довго мовчу, а тоді хитаю головою і наче на сповіді кажу.

— Я чесно не знаю, де він! Я б…

— Це брехня, лялю. — суворо перебиває мене чоловік. — Ти могла б довідатися, де він, якби хотіла. Але ж тобі потрібно було написати листа на електронну пошту, його дівчині... Про, що ти хотіла його попередити?

Повітря стає важчим. Стискаю вилиці.

— Я більше не скажу ні слова. Я нічого не знаю. І тепер знати не хочу. Ви на мене тиснете, брат зненавидів... — відступаю від нього і холодно зриваюся. — Ідіть усі до біса. Я не збираюся бути чиєюсь гарантією, чи рятувальним колом...

Роблю кілька кроків, аби піти, але за секунду повисаю на сильній руці Ковальського, який перехоплює мене і притискає до себе.

— Заспокойся, лялечко! — майже на вухо шипить.

Мені дуже страшно. Чомусь не хочу випробувати всю його силу на собі. Я його зовсім не знаю, але одне знаю точно. Я не повинна виказувати свій страх. Інакше я пропаду. Тому, зібравшись з духом, вириваюся з дужих рук. І відступивши на безпечну відстань, заявляю.

— Не смійте більше ніколи торкатися мене. Чуєте ніколи. Навіть якщо мій брат завинив перед вами. Я не ваша власність. Не річ, яка належить вам. Я не...

— Досить! — невдоволено гримає банкір, перебиваючи мене. — Так, ти не річ, не моя власність. Але якщо до кінця місяця мої кошти не будуть повернені, ти відпрацюєш кожну копійку, вкрадену твоїм братом.

Я спантеличено кліпаю. В горлі пересохло. Його слова звучать, мов погроза. Дивно. А на що я розраховувала? Такі люди, як Ковальський, за гривню вдавляться. Намагаюся вирівняти дихання та заспокоїтися, бо мене охоплює паніка.