Глава 13

АРІНА

Приготувавши собі каву, йду з нею на терасу. Ранок трохи прохолодний, тому сідаю у крісло-кокон і, забравши ноги за собою, смакую каву. Але розслабитися не виходить. Я у паршивій ситуації, яка не відпускає і, відповідно, не дає розслабитися.

Кава гірчить. Чи то через те, що я не виспалася, чи через те, що всередині мене все перевернулося.

Мій погляд втупився в різнобарвні клумби, але насправді я нічого не бачу, стискаю гарячу чашку в руках та стараюся ні про що не думати. Але холод у ногах дошкуляє. Та в цьому є свій плюс. Прохолодний ранок трохи приводить до тями. Повітря свіже, ранкове, ще не прогріте сонцем. Навіть свідомість стає яснішою. Я роблю черговий ковток гіркуватого напою і заплющую очі. Тут тихо. Навіть надто тихо. І це напружує більше, ніж будь-які крики, бо все, що трапилося, випікає мене зсередини.

Раптом чую кроки, що наближаються. Напружуюся миттєво. І несміло та неохоче розплющую очі й зустрічаюся поглядом з Ковальським.

— Чому ти не прийшла з кавою до мене? — його голос звучить спокійно, але надто низько.

Здригаюся, кліпаю і знову пильно дивлюся на чоловіка. Дамір стоїть поруч, у темних штанах і білій сорочці. Він виглядає надто впевнено та досконало. А ще він справді небезпечний, що миттєво порушує мій спокій. Його питання ріже слух. Невже я зобов’язана до тебе повертатися?

— Я люблю свіже повітря, — відповідаю рівно, хоча серце вже починає стукати швидше.

Його погляд ковзає вниз — на мої босі ноги. І від цього його щелепа ледь напружується.

— Я ж просив, щоб це було вперше і востаннє.

Я мовчу. Не тому, що погоджуюся, а тому, що не хочу зараз сперечатися.

Він робить крок ближче. Занадто близько. І тоді я помічаю телефон у його руці. Мій телефон.

Дихання збивається. Хоча заспокоюю себе: а може, це він просто хоче мені його повернути.

— Ось, візьми, — спокійно кидає він і простягає гаджет мені.

Я вагаюся лише секунду, а потім таки беру. Це ж мій телефон. Пальці трохи тремтять, коли проводжу по екрану. Завмираю, адже у телефоні відкрите повідомлення. І все б нічого, але це повідомлення з невідомого закордонного номера, отже воно точно від брата.

Очі ковзають по рядках — і світ навколо ніби стискається. Якщо ще хвилину назад мені було холодно, то тепер миттєво стало душно.

«Аріно. Я більше не повернуся. Я знаю, що ти з Ковальським. Я гадав ти мені сестра. А ти зрадила мене. Не шукай мене. Я знати тебе не хочу. Мені ці кошти були дуже потрібні і ти знала про це...»

Я перечитую ще раз. І ще. Ні. Ні, це не може бути правдою. Підіймаю погляд на Ковальського, який суворо дивиться на мене згори вниз.

— Це… — голос мене підводить. — Це все неправда... Іван не міг...

Але слова звучать навіть для мене непереконливо. Всередині щось обривається. Адріана. Це вона. Вона мене підставила. Я ж сама написала їй. І сама себе підставила цим листом. Я ж хотіла попередити брата про небезпеку. А вона подала все моєму брату так, як їй того хотілося... У грудях утворюється спазм. Ховаю очі, бо мені дуже соромно. Бо я виглядаю брехухою в очах цього чоловіка. Я хотіла як краще для брата, але Адріана підставила нас обох.

Стискаю телефон сильніше. Настільки сильно, що пальці біліють. Тепер я не можу нікому нічого довести. Не можу все як слід пояснити. Не можу нічого.

Піднімаю несміло погляд на Даміра. Він дивиться уважно. Холодно. Наче аналізує кожну мою емоцію.

— Цікаво, — повільно каже він. — Вчора ти переконувала мене, що нічого не знаєш. А сьогодні твій брат пише, що ти зрадила його. Може, поясниш, як це розуміти? І кому я маю вірити?

Я мовчу. Бо що я скажу? Що це підстава? Що це не я? Що я сама не розумію, що відбувається? Це ж навіть звучить жалюгідно. Мені соромно. Страшенно соромно. Я ще ніколи не була в такій паршивій ситуації.

Опускаю ноги й, піднявшись, ставлю недопиту каву на скляний кований столик. Тремтіння лише посилюється. Хочеться розревітися. Але тут сльозами не зарадиш. Це не маленька сума, на яку я можу взяти кредит та повернути кошти. Я готова навіть на це, лиш би зняти цю чорну пляму з себе. Але це нереальна сума. Мені навіть на триста тисяч кредит би не дали, а тут такі цифри... Розумію, що про кредит навіть мови не може бути. Я не знаю, як вибиратися з цієї ситуації. Я реально у пастці.