Глава 12

АРІНА

Пігулки та воду мені принесли швидко. Я, випивши їх, почала досліджувати кімнату. Тут знаходиться велика шафа-купе, поки пуста. У моїй кімнаті є санвузол, теж доволі розкішні апартаменти. Моя ванна кімната у мене вдома ховається, тут розкіш у всіх деталях.

Підходжу до балконних дверей і здивована — навіть ручка не знята. Я гадала, мене як полонянку будуть тримати.

Набираю повні легені повітря і виходжу на балкон. Але вже за хвилину повертаюся у приміщення, бо на вулиці надто холодно. Присідаю на ліжко. Потрібно йти в душ, але мені не хочеться нічого. Почуваюся заручницею. Здригаюся, коли у двері стукають, а за мить у спальню входить дівчина в уніформі з тацею в руках.

— Аріно Іванівно, ваша вечеря.

Я здивована, бо зі запаху розумію, що це картопля фрі.

— Дякую! — розгублено підіймаюся.

— Будь ласка! — посміхається дівчина і представляється. — Мене звати Мар’яна, з будь-яких питань звертайтеся до мене. Дамір Ернестович закріпив мене за вами.

— Дуже приємно, — розгублено кидаю. Хоча реально шокована тим, що відбувається.

Чорнява дівчина посміхається й питає:

— Може, вам іще щось потрібно?

— Ні. Спасибі.

— Тоді кличте, якщо що. А якщо вам буде нудно, можете увімкнути собі телевізор. Він під’єднаний до інтернету.

Я лиш видавлюю посмішку. І дівчина, побажавши мені солодких снів, іде.

Зітхаю. Звісно, інформація про телевізор дуже цінна. Я не люблю дивитися телевізор від слова взагалі. Але якщо це смарт, то це може бути мені корисним. Це ж, по суті, той самий телефон. Я можу написати Адріані на електронну пошту. І це потрібно зробити негайно. Так буде краще. Тільки написати потрібно грамотно, аби не спалитися.

Знаходжу пульт на одній із приліжкових тумб та вмикаю телевізор. Я швидко зайшла в Google та ввела свою електронну пошту. Та одразу написала дівчині брата.

«Привіт, Адріано! Зі мною все добре. Шукати мене не потрібно. Ковальський звинувачує мене у змові з братом, але я ні в чому не винна. Іще, поки нікому нічого не кажи. Мені соромно. Мене через брата звільнили з роботи, але хвилюватися не варто... І моїй мамі нічого не кажи. Не хочу, аби вона хвилювалася. Я зв’яжуся з нею при можливості. Обіймаю!».

Видихаю і, відправивши листа, заходжу в ТікТок. Може, хоч так відірвуся і не думатиму про те, що трапилося. Спочатку хотіла видалити пошту, але розумію, що Ковальський все одно побачить мого листа. Хоча хай бачить — у ньому нічого такого немає. Сподіваюся, дівчина мого брата все зрозуміє. І не відписуватиме дурниць. Я дуже не хочу, аби брат написав мені на телефон. Але прямо в листі я про це не могла написати.

Йду до таці з їжею, та апетит пропав. Я хотіла цю картоплю в ту мить, коли хотіла. Зітхаю. Я приємно вражена — про мене подбали. Навіть соуси є. Але я хочу додому.

З’ївши кілька паличок картоплі, йду у санвузол, бо хочу лягти в ліжко.

Я з усім впоралася швидко і, тільки торкнувшись подушки, одразу заснула.

Зранку мене розбудила Мар’яна. І коли я остаточно прокинулася, вона поставила мене до відома:

— Аріно Іванівно, Дамір Ернестович просив вас розбудити. А ще просив, аби ви поквапилися. Він чекає вас на сніданок.

На слова дівчини лиш згідно киваю головою. Хай чекає. Я не просила мене чекати. Встаю і бреду в санвузол. Прийнявши душ, одягаю вчорашній одяг і босоніж йду вниз. Мені не хочеться нічого. Якби мене не розбудили, я б іще спала.

Мар’яна повела мене у гостину, і я одразу ловлю на собі невдоволений погляд Ковальського, який сидить за столом у центрі. Його невдоволений голос розтинає вранішню тишу.

— Аріно, чому ти боса?

Я ж наближаюся і, незважаючи на його питання, вітаюся:

— І вам доброго ранку, Даміре Ернестовичу! Я люблю ходити босоніж.

— Доброго, Аріно! Ти мене чуєш? Щоб це було вперше і востаннє, — суворо наказує він.

Ага, я тебе почула, відмахуюся в умі, але мовчу, а він знову наказує:

— Лялечко, снідати сідай. Бо нам зараз їхати потрібно.

— Куди? — нервово ковтаючи, питаю я. Не хочу нікуди їхати.

— Спершу до тебе додому. Збереш все тобі необхідне...

Зупиняюся поруч зі стільцем, навпроти якого сервіровано, і перебиваю чоловіка:

— Вибачте, Даміре Ернестовичу, я додому не поїду. Особливо після вчорашніх подій. Ви там такого кіпішу наробили, що мої сусіди ще рік будуть мати про, що говорити. Тепер цю квартиру хіба що на продаж можна виставити. Бо після всього я жити туди не повернуся. Через вас я змушена шукати собі інше помешкання.

— Не через мене. — холодно відмахується чоловік і вкотре наказує: — А зараз годі розмов, сідай снідати. І не вигадуй. Тобі потрібен одяг, в якому ти будеш ходити вдома...

— В мене ще кілька тисяч є, на спортивні костюми вистачить, — холодно заявляю і, доки чоловік у білій сорочці та весь такий доглянутий дивиться на мене квадратними очима, додаю: — І снідати я не буду. Я не снідаю. Якщо можна, то, будь ласка, каву.

Повисає важка пауза та протистояння очима. Впевненість цього чоловіка мене страшенно хвилює. Але я не можу видавати свої страхи. Він навіть не повинен здогадуватися, що я його боюся.

— Кава шкодить натще серце, — холодно по паузі заявляє Ковальський.

— Даміре Ернестовичу, дякую за турботу, але в порівнянні з тією ситуацією, в якій я зараз, — кава то дрібниці. Але якщо не можна...

— Можна, — перебиває мене він. — Піди на кухню і попроси Мар’яну, нехай тобі приготує той напій, який ти любиш.

— Спасибі! — кидаю та з шаленим стукотом свого серця йду з гостинної. Навіть не віриться, що він таки дозволив.