Глава 11

ДАМІР

Пильно дивлюся на впевнене у собі дівчисько. Все то вона знає. Але мені подобається її впевненість. Переді мною не залякане дівча, а впевнена у собі крихітка, яка форсує та не здається у досить непростій ситуації. І цим ще більше зачіпає мене. З нею цікаво.

— Напевно так, лялечко. — відповідаю на її запитання і додаю. — Ти не повинна відповідати за вчинки свого брата, але ти моя гарантія. І ситуація насправді дуже складна, адже це три тисячі, не триста тисяч, і навіть не три мільйони в нашій валюті. Це колосальна сума навіть для мене. І тепер я покриватиму збитки, які я зазнав через Івана. І закрити на це очі не можу. Весь бізнес прозорий, і навіть якби я дуже хотів відмити ці кошти не можу.

Дівчина розгублено кліпає, з хвилину мовчить, а тоді випалює.

— Даміре Ернестовичу, я все розумію. Мені, правді, не приємно, що мій брат так вчинив. Але я не можу відповідати за нього. І я знаю, що ви не повірите мені, але я ні сном, ні духом навіщо він це зробив. А зараз, в мене розболілася голова. Я хочу залишитися одна.

Ми не договорили, але тиснути не можу. Бо день справді виявився важким для нас двох. Та й для розмов пізно.

— Аріно, ходімо повечеряємо. — тихо прошу.

Вона надто пильно зиркає на мене і без емоцій питає.

— А, що на вечерю?

— Я замовляв стейк з лосося, овочі гриль та грінки. — чесно відповідаю.

— Я хочу картоплю фрі та колу. — капризно заявляє вона, чим шокує мене.

Напевно, я міг би сперечатися, але просто мовчу. Хоча її замашки бісять.

— Аріно, сьогодні ти вечерятимеш зі мною...

— Перепрошую, Даміре Ернестовичу, я не вечерятиму з вами. Я не люблю рибу. — надто впевнено перебиває мене дівчисько. — Можна мені пігулку, склянку води, і хоч який маленький куточок, аби я могла лягти.

Знову мовчу. Тамую у собі емоції. Вона дратує мене, моє терпіння на межі. Хочеться накричати не неї, але з іншої сторони вона ж так мало просить.

— Можна. — холодно кидаю. — Ходімо зі мною.

Стримуючи емоції, йду на вихід з кабінету. Моя злість лише посилюється. Я гадав, ми спокійно повечеряємо, але ця до біса приваблива красуня, виявляється, має відьомський характер.

На другий поверх підіймаємося мовчки. Хоча я змушений чекати, бо, здається, ця лялечка спеціально повільно йде сходами, аби посердити мене.

Коли вона рівняється зі мною, питаю.

— А швидше можна йти?

— Можна. А навіщо?

Справді, навіщо. Ну й задирака, ця крихітка. Невже не боїться? Невже не страшно?

Гаразд. Сьогодні я ще на це змовчу, але в подальшому доведеться поставити цю хтиву красуню на місце. Йду вперед, прочиняю Аріні двері у спальню поруч з моєю і чекаю, доки вона підійде.

— Це твоя кімната.

— Дякую, — входячи, тихо кидає вона і, підійшовши до ліжка, оглядається. — Можна я приляжу.

— Звісно, можна, це ж твоя кімната.

Вона присідає на ліжко, скидає капці, а її погляд раптом стрибає на мене.

— А коли ви повернете мій телефон?

— Як тільки специ повернуть його мені. — сухо відмахуюся.

— Це коли? Через місяць? — нахмурившись, питає вона.

— Я цього не знаю.

Кидаю і, розвернувшись, йду. Цікаво, навіщо їй телефон, але поки їй його точно не віддадуть. Адже телефон цього дівчати може вивести нас на слід її брата.

Зачинивши двері у кімнату дівчини, йду вечеряти один. Почуваюся втомленим, а ще страшенно злим. Напевно, правду кажуть, що біда ніколи не приходить не одна. Мало того, що мене обікрали, то ще й наречена пішла. І якщо свої кошти я рано чи пізно, я поверну, то Вівіан уже не прийму ніколи.