Пролог. Тюрма без ґрат

Найнадійніші тюрми будуються не з каменю та залізних прутів.

Найнадійніші тюрми пахнуть дорогими парфумами. Вони пахнуть свіжим глянцем і білими лілеями, яких ніколи не існувало. Вони одягають тебе в шовк кольору слонової кістки. Вони роблять бездоганний манікюр на твоїх руках. Вони дають тобі все, про що ти колись мріяла у дитинстві, приміряючи мамині туфлі на підборах.

Тільки ціна у цієї розкоші завжди одна. Твоя власна свобода.

Але того ясного ранку шістнадцятирічна Аврора про це ще не знала.

Вона не знала про нелегальні кредити. Не знала про тваринний страх у батьківських очах на темній кухні. Не знала про чоловіка на ім'я Морок, чий холодний погляд із другого ряду глядацької зали вже викреслив її колишнє життя.

Того ранку вона була просто щасливою дівчиною. Дівчиною, яка бігла назустріч своїй мрії, відчиняючи двері рідної домівки.

Сонце того ранку було особливо яскравим. Воно било прямо в очі, коли Аврора вискочила на ґанок, забувши застібнути легку куртку. Холодне вересневе повітря обпалило щоки, і вона засміялась — просто так, від самого відчуття цього холоду, від самого відчуття життя.

Вона й гадки не мала, що вже зовсім скоро це просте бавовняне плаття зміниться на щось зовсім інше. На тканини, обрані не нею. На кольори, узгоджені не з нею.

Вона бігла сходами, перестрибуючи через дві сходинки. Дихання збивалось, легені пекло від швидкого бігу, але вона не зупинялась. Радість несла її вперед, як вітер несе листок — легко, безтурботно, без жодної думки про те, куди саме цей вітер може завести.

Вона знала тільки одне: сьогодні почнеться нове життя. Життя, про яке вона мріяла з дитинства, ще коли вперше взулась у мамині туфлі на високих підборах і пройшлась ними по квартирі, уявляючи себе на подіумі перед тисячею захоплених глядачів.

Тепер ця мрія була вже не просто мрією. Тепер це було реальністю, яка чекала на неї за дверима батьківської квартири.

Вона не знала, що за кілька років ті самі підбори, той самий подіум, та сама мрія стануть частиною зовсім іншої історії. Історії, у якій сцена перетвориться на позолочену клітку, а глядацька зала — на місце, де на неї вперше подивиться чоловік, що назве її своєю.

Вона просто бігла. Бігла назустріч ранку, назустріч новині, яку так хотіла розповісти. Бігла, не здогадуючись, що це один з останніх ранків, коли вона належатиме тільки собі.

Двері під'їзду грюкнули за її спиною. Сходи. Ще сходи. Серце калатало все швидше — тепер уже не тільки від бігу, а й від передчуття, від того особливого хвилювання, яке буває тільки перед найважливішими новинами в житті.

Вона зупинилась перед дверима власної квартири. На мить затримала подих, притиснувши долоню до грудей, відчуваючи, як шалено калатає серце під тонкою тканиною сукні.

А тоді штовхнула двері й закричала на всю квартиру слова, які мали змінити все.