Очікування

Він знову вийшов на дорогу і подивився вдалечінь. Нікого. Вже багато днів. Відтоді як село повністю зруйнували, і всі люди пішли. Залишився тільки він один. Але він продовжував чекати, що хтось ще повернеться. Повернеться, щоб відбудувати заново будинки й життя.

Щоранку, щойно сонце вставало, він виходив на дорогу, що веде до села, і якийсь час чекав там. А потім увечері приходив на заході сонця, чекаючи на запізнілих подорожніх. Але ніхто не приходив. Уже багато днів.

Коли почалися бої, багато людей виїхали. Солдати допомагали селянам швидко зібратися і виїхати на військових машинах. Було страшно: постріли, вибухи, дим, ревіння двигунів, крики, паніка, тиснява.

Він відмовився їхати з усіма. Це його село. Він тут народився і прожив усе своє довге життя. І тут він помре. Тут і помре. Іноді здавалося, що вже скоро.

Їжі зовсім не залишалося. Коли всі поїхали, обстріли тривали, поки від села нічого не залишилося. Згарища та руїни. Але він знаходив там якусь їжу. Мало, стару, але вистачало, щоб якось виживати.

В одному з будинків уцілів курник, і там залишалася пара курей. Тож три дні він наїдався досхочу. Як колись. Здавалося, це було так давно. Занадто давно. Коли життя в їхньому невеличкому селі кипіло. Люди працювали, діти весело бігали й гралися на вулиці.

Він любив дітей. Завжди любив малечу. Їхній сміх, радісні крики, метушливу біганину. Любив спостерігати за ними або гратися з ними, коли був молодшим. А тепер дітей у селі не залишилося. Не залишилося сміху й радості. Не залишилося нічого. Тільки він. Останній.

Тут він і помре. Коли закінчиться їжа. Або наступний вибух заскочить його на відкритому місці й розірве на шматки. Коли село обстрілювали, він намагався знайти якесь безпечне укриття. Ховався у руїнах, що давали хоч якийсь захист. У нього не влучили. Пощастило.

А ще він дуже сумував за Степаном. Він не бачив його дуже давно. Степан був його другом, найближчою людиною, яка в нього була. Пішов в армію. Він теж хотів, але його не взяли. Сказали, що занадто старий він для цього.

Так, він був старим, але він міг би теж допомагати. Він дуже хотів навчитися вбивати ворогів. Він би зміг. Точно зміг би. Йому хотілося вбивати тих, хто зруйнував його село. Тих, хто зруйнував будинки, змусивши всіх людей виїхати в пошуках безпеки. Тих, хто зруйнував усе його життя.

Він би із задоволенням убивав ворогів. І якби при цьому сам загинув, то це була б добра смерть. Краща, ніж тут від голоду й самотності.

Іноді йому здавалося, що потрібно було їхати з усіма. Коли його кликали. Там хтось подбав би про нього. У нього була б їжа, було б де спати. Але він проганяв ці моменти слабкості. Він має залишитися. Це його село. Його дім. І він нікуди звідси не піде. Чекатиме, коли все закінчиться, і люди повернуться.

Вони обов'язково повернуться. Він вірив у це. Адже це і їхній дім теж. Вони захочуть усе відбудувати. Захочуть повернути своє життя. Та чи дочекається він їх? Дуже хотілося дочекатися. Щоб вони повернулися не в порожній будинок. Щоб знали, що хтось на них чекає.

А може вони й не знають. Забули про нього. Поїхали кудись і навіть не думають про нього. Старість – це важко. Напевно, був би він молодший, погодився б поїхати з усіма. А тепер залишається доживати тут. У цьому селі-примарі, наповненому відлуннями минулого.

Тут минуло його дитинство. Тут він познайомився зі Степаном, і вони стали найкращими друзями. Ходили на риболовлю, купалися в ставку або просто сиділи вечорами й дивилися на захід сонця.

Настав вечір, і він знову, кульгаючи, вийшов на дорогу. Нікого. Лише птахи цвірінькають, ловлять своїх жучків-хробачків. Птахам все одно, вони не розуміють. Для них це не дім. Птахи дурні. Вони співають одразу після дощу. Вони починають цвірінькати, щойно вщухають вибухи. Дурні птахи.

Вони не розуміють того, що відбувається. Живуть одним днем. Є їжа, та й добре. Вони не розуміють, що село померло. Їх не хвилює, що люди поїхали. Що вулиці спорожніли. Що будинків більше немає. Вони не сумують за дитячим сміхом. Дурні птахи.

Сонце сіло. На дорозі так ніхто й не з'явився, і він повернувся, щоб вертатися на ніч у село. Звідси воно здавалося тихим і сплячим. Немов усі втомилися за день і рано лягли відпочивати. Але село не спало, воно було мертвим. Ані голосів людей, ані пісень. Ані ревіння корів чи рохкання свиней. Ані скрипу дверей, ані шуму машин. Ані світла у вікнах будинків чи від ліхтарів на вулиці.

Лише холодні купи каміння та вечірнє щебетання дошкульних птахів. Дурні птахи. Він повільно йшов своєю вулицею, шкутильгаючи й обережно оминаючи у вечірньому сутінку уламки битого каменю та рваного металу.

У такі моменти йому особливо не вистачало Степана. Так хотілося притулитися до нього й заснути разом, обійнявшись. Відчувати тепло його тіла, його грубуватий прокурений голос, що шепоче йому якісь тільки їм двом зрозумілі дурниці.

Він чекав, коли ж Степан повернеться до нього. Обіцяв повернутися. Сказав чекати його і вірити. І він чекав. Щодня, виходив на дорогу і чекав там. Чекав, коли Степан приїде, обійме його і притисне до себе зі словами:

– Гей, Каштане, як ти тут, сучий сину? Як ти, друже?

Зариє своє бородате обличчя в його шерсть і пообіцяє:

– Тепер усе буде добре, малий. Усе буде добре. Я тобі обіцяю.