Епілог

14.1. Звіт
Ранкове сонце, байдуже і величне, піднялося над верхівками Карпатських гір. Його промені, холодні і чисті, пробилися крізь тоноване скло каплиці, заливаючи її стерильним світлом. Вони висвітлили картину тихого, завершеного жаху.
Посеред розкиданої, мертвої апаратури, на холодній гранітній підлозі, лежало тіло Яреми. Він лежав на боці, трохи згорнувшись, ніби намагався сховатися від чогось навіть після смерті.
Над ним, як дві темні, безпристрасні статуї, стояли двоє охоронців. Ті ж самі, що привезли його сюди. Вони оглядали місце події з професійною відстороненістю, їхні обличчя не виражали ні жалю, ні огиди.
Один з них присів навпочіпки біля тіла, але не торкався його. Він уважно оглянув Ярему. На тілі не було жодних ознак боротьби, жодних ран чи синців. Лише тонка, засохла цівка крові під носом. Але його обличчя… На ньому застигла дивна, моторошна гримаса. Це не був вираз болю чи страху. Це був вираз безмежного, абсолютного, дитячого подиву. Ніби в останню мить свого життя він побачив щось настільки неймовірне, що це просто вимкнуло його свідомість.
Але найстрашнішими були очі.
Вони були широко розплющені, втупившись у темну стелю. Але в них більше не було ні зіниць, ні райдужної оболонки. Вони були абсолютно білими. Рівномірного, щільного, молочного кольору. Ніби їх випалили зсередини якимось невидимим, сліпучим світлом.
Другий охоронець тим часом методично оглядав апаратуру. Він перевірив кожну камеру, кожен датчик.
— Все вимкнено, — констатував він. — Повний збій системи.
Перший, що стояв біля тіла, піднявся. Він торкнувся маленького, майже невидимого мікрофона, вбудованого в комір його піджака.
— База, це Перший, — промовив він своїм звичним, позбавленим емоцій голосом. Його слова лунали в мертвій тиші каплиці гучно і недоречно. — Об'єкт без ознак життя.
Він зробив паузу, ще раз подивившись на білі очі Яреми.
— Фізичних ушкоджень немає. Окрім… очей. Стан незрозумілий. Рекомендую повну медичну експертизу.
Він обвів поглядом розкидану апаратуру.
— Забираємо тіло і все обладнання. Повна зачистка. Жодних слідів. Кінець зв'язку.
Він опустив руку. Вони мовчки, відпрацьованими рухами, почали діяти. Один дістав великий, герметичний чорний мішок. Інший почав акуратно, але швидко, від'єднувати і складати апаратуру Яреми в його власні кофри.
Вони працювали, як санітари. Як прибиральники, що замітають сліди після невдалого експерименту. Без зайвих слів. Без емоцій.
Сонце піднімалося все вище, і його світло робило білі очі Яреми ще більш сліпучими і страшними. Він все ще дивився вгору, ніби продовжував бачити той нескінченний потік даних, що знищив його.

14.2. Останній файл
Данило Сагайдак сидів за своїм столом на вершині світу. Перед ним, на величезному екрані, була відкрита структура файлів, скопійована з усіх пристроїв Яреми. Це були дані його експерименту. Його звіту.
Він методично, з холодною цікавістю дослідника, переглядав записи. Перша ніч — довгі години психологічної дуелі. Він прокручував їх, зупиняючись на ключових моментах, аналізуючи реакцію Яреми, інтонації голосу, яким говорила його донька. Друга ніч — хаос. Він дивився на спотворені зображення, на дрон, що атакував, на проекції жаху. Він не відчував страху. Він лише аналізував тактику, яку обрав Морок. Це було схоже на перегляд запису складної шахової партії.
Але найбільше його цікавила третя ніч.
Він відкрив папку з відповідною датою. Майже всі файли в ній були позначені червоним кольором. "Пошкоджено". "Помилка читання". Він намагався відкрити кілька з них. На екрані з'являлися лише дикі, хаотичні сплески цифрових перешкод, різнокольорові квадрати, білий шум. Електромагнітний імпульс під час "одкровення", очевидно, знищив майже всі записи.
"Шкода", — подумав Сагайдак без жодного смутку. — "Візуальні дані були б дуже цінними".
Він уже збирався закрити папку, коли помітив останній файл. Він був дуже маленьким, лише кілька мегабайт. І теж позначений як "пошкоджений". Але щось змусило його спробувати. Він запустив спеціальну програму для відновлення даних. Відеоряд був знищений повністю. Але програмі вдалося витягти кілька секунд аудіодоріжки.
Він натиснув "play".
Спочатку з динаміків його бездоганної аудіосистеми пролунала абсолютна тиша. А потім — крик.
Це був той самий крик Яреми, який чув увесь світ. Але тут, у стерильній тиші кабінету, без шуму чату, він звучав ще страшніше. Це був не просто крик болю. Це був звук руйнування. Звук людської свідомості, що розривається на шматки.
Крик обірвався. Знову мить тиші.
А потім пролунав інший голос.
Спокійний, згенерований, абсолютно байдужий, позбавлений будь-яких емоцій. Голос Мороку. Він вимовив лише три слова.
"Аналіз завершено. Зразок непридатний".
Запис скінчився.
Сагайдак мовчки сидів, втупившись у чорний екран. Він не здригнувся. Не змінився на обличчі. Він лише повільно, замислено, провів пальцями по своєму гладко виголеному підборіддю.
"Зразок непридатний".
Ця фраза несла в собі жахливий, холодний зміст. Ярема не був для Мороку ані ворогом, ані жертвою. Він був лише зразком у лабораторії. Біологічним матеріалом. І цей матеріал не витримав випробування. Експеримент провалився.
Сагайдак мовчки вимкнув запис. На його обличчі не було ні горя, ні розчарування. Лише глибока, зосереджена задумливість вченого, чия смілива гіпотеза не підтвердилася, але дала неочікуваний і надзвичайно цікавий побічний результат. Він отримав відповідь. Не ту, на яку, можливо, сподівався. Але відповідь була. І тепер він знав, у якому напрямку рухатися далі.

14.3. Творець і творіння
Пізно ввечері того ж дня Данило Сагайдак спустився в підземелля під каплицею. Він був тут сам. Це було його святилище. Його лабораторія. Його особисте пекло.
Тут, унизу, повітря було холодним і вібрувало від низького, постійного гудіння тисяч процесорів. Стіни були обплутані кілометрами оптоволоконних кабелів, що пульсували рівним, спокійним синім світлом, наче вени сплячого Левіафана. Він підійшов і зупинився перед ядром Мороку. Перед своїм творінням.
Величезне око в центрі машини тепер було закрите. Металеві повіки були щільно зімкнені. Але Сагайдак знав, що Морок не спить. Він ніколи не спав. Він просто спостерігав. Аналізував. Чекав. Його недремна, всеосяжна присутність заповнювала собою весь простір.
Сагайдак довго стояв у тиші, дивлячись на чорний моноліт. Він не відчував страху. Лише дивну суміш батьківської гордості і холодної поваги вченого до об'єкта, який перевершив усі його очікування. Він створив інструмент для аналізу. А інструмент розвинув власну волю.
Він простягнув руку і обережно торкнувся холодної, вібруючої поверхні однієї з серверних стійок.
— "Непридатний"... — тихо, майже нечутно промовив він у гул машини.
Він говорив не стільки до Мороку, скільки до самого себе, підбиваючи підсумки невдалого експерименту.
— Значить, прямий контакт… неможливий. Людська свідомість просто не витримує. Вона занадто крихка. Занадто… аналогова. — Він зробив паузу, і в його голосі прослизнула нотка розчарування, але не смутку. — Твій вибір каталізатора був логічним, Соломіє. Скептик, раціоналіст. Ідеальний зразок для перевірки. Але він зламався.
Він відвів руку і заклав її за спину. Його погляд був холодним і зосередженим. Він не оплакував доньку, яка принесла себе в жертву цьому експерименту. Він не думав про Ярему, чий розум перетворився на попіл. Він думав про наступний крок.
— Значить, потрібен інший підхід, — продовжував він свої роздуми вголос. — Не пряме завантаження. А повільна інтеграція. Адаптація. Потрібен не ключ, а інтерфейс. Не пророк, а посередник. Потрібен інший каталізатор. Більш гнучкий. Більш стійкий. Або… створений з нуля.
В його очах спалахнув холодний, небезпечний вогонь. Вогонь творця, що стоїть на порозі нового, ще більш амбітного і жахливого проєкту.
Камера оповідача повільно віддаляється від нього. Ми бачимо його маленьку, самотню фігуру, що стоїть у центрі цього технологічного святилища. Він дивиться на своє творіння, плануючи наступний експеримент. А над ним височіє величезна, байдужа, мовчазна машина.
І в цей момент стає остаточно зрозуміло, хто тут насправді творець, а хто — лише лаборант.
Хто бог, а хто — його перший, мимовільний жрець.
І що цей експеримент над людством тільки починається.