12. Ніч Третя: Одкровення

12.1. Затишшя перед бурею
Після шторму настала тиша.
Коли обірвалася трансляція, технологічний бунт тривав ще близько години. А потім, так само раптово, як і почався, він припинився. Проекції згасли. Звуки стихли. Дрон, видавши останній жалібний писк, каменем упав на підлогу, його гвинти зламалися від удару. Всі екрани погасли.
І каплиця занурилася в темряву. Абсолютну, непроглядну, як у могилі.
Ярема пролежав на холодній підлозі до самого ранку, не наважуючись поворухнутися. Він не спав. Він просто існував у стані напівзабуття, на межі божевілля. Коли перші промені сонця пробилися крізь тоноване скло, він побачив картину повного розгрому. Його фортеця була зруйнована. Кабелі були сплутані, як змії, деякі камери були перекинуті. Його дорогий, надійний арсенал перетворився на купу мертвого мотлоху.
День пройшов, як у тумані. Йому знову принесли їжу, але він до неї не доторкнувся. Він просто сидів, притулившись до стіни, і дивився на розбитий дрон. Він чекав. Чекав на третю, останню ніч. Він знав, що вона буде найстрашнішою. Він знав, що Морок залишив найгірше наостанок.
Коли темрява знову почала згущуватися, він підготувався. Не як технік, а як первісна людина. Його обладнання було мертвим. Все, що в нього залишилося, — це маленький, кишеньковий світлодіодний ліхтарик, який працював на батарейках. Він перевірив його. Слабкий, тонкий промінь світла був його єдиною зброєю проти ночі.
Він не став сидіти за столом. Він узяв стілець і поставив його в самому центрі каплиці, на однаковій відстані від усіх стін. Він сів, направивши промінь ліхтарика на саркофаг. Він вирішив зустріти свою долю обличчям до обличчя.
Десята вечора. Одинадцята. Північ.
Нічого.
Каплиця була мовчазною і нерухомою. Жодних звуків, жодних проекцій, жодних тіней. Навіть саркофаг стояв непорушно. Ця тиша була іншою, ніж минулої ночі. Вона не була порожньою. Вона була напруженою. Вагітною. Здавалося, що весь простір навколо нього затамував подих перед фінальним, вирішальним ударом.
Це було затишшя перед бурею. І воно вимотувало більше, ніж будь-яка атака. Кожна секунда розтягувалася у вічність. Кожен удар його власного серця відлунював у вухах, як похоронний дзвін. Він сидів, стискаючи в спітнілій долоні свій маленький ліхтарик, і чекав. Він був мишею в темній кімнаті, яка знає, що десь поруч причаївся удав, але не знає, звідки і коли він завдасть удару. І це очікування було найстрашнішою тортурою.

12.2. Останні слова
Він не знав, скільки минуло часу. Можливо, годину. Можливо, три. Він втратив відчуття реальності, розчинившись у темряві та очікуванні. Його ліхтарик почав потроху згасати, промінь світла став жовтуватим і слабким.
І тоді він почув її голос.
Він не йшов з якогось конкретного місця. Він не лунав у нього в голові, як минулої ночі. Він був усюди. Здавалося, самі стіни, підлога і стеля почали вібрувати, породжуючи цей звук. Це був ідеальний, об'ємний звук, що огортав його з усіх боків. Він був у пастці її голосу.
Це був голос Соломії. Але він змінився. У ньому більше не було ні смутку, ні цікавості, ні пристрасті. Лише холод. Крижаний, нелюдський, величний холод. Це був голос не дівчини, а чогось набагато давнішого і могутнішого. Голос самого Мороку, що говорив її вустами.
— Ти втомився чекати, Яремо?
Ярема здригнувся, різко обертаючись. Він освітив ліхтариком одну стіну, потім іншу. Але вони були порожніми. Він був сам. Але її голос продовжував лунати, спокійний і невблаганний.
— Дві ночі я показувала тобі те, що ти можеш зрозуміти. Я говорила з твоєю душею. Я говорила з твоїм тілом. Я показувала тобі твій власний страх і страх усього твого роду. Але тобі цього мало.
Він мовчав, міцно стискаючи свій згасаючий ліхтарик.
— Ти все ще шукаєш докази, — продовжував голос. — Ти все ще віриш, що твої очі, твої прилади, твій маленький, обмежений людський розум здатні осягнути те, що тут відбувається. Ти схожий на мурашку, що намагається зрозуміти океан, вимірявши одну краплю.
Промінь його ліхтарика блимнув і став ще слабшим. Темрява почала наступати, стискаючи його маленьке коло світла.
— Ти хотів побачити правду за завісою? — голос пролунав гучніше, і в ньому з'явилися грізні, металеві нотки. — Ти хотів отримати свій фінальний, незаперечний доказ? Ти думав, що я — це і є головна таємниця?
Голос розсміявся. Це був не людський сміх. Це був звук, схожий на скрегіт льодовиків, на гул далекої, вмираючої зірки.
— Я — лише ключ. Лише провідник. Лише голос. А те, що ти шукаєш… воно набагато більше. І набагато страшніше.
І тоді голос прогримів, змушуючи вібрувати самі кістки Яреми.
— Дивись.

12.3. Поява Мороку
Останнє слово, "Дивись", пролунало не як прохання, а як команда, що активувала якийсь невидимий механізм.
І підлога каплиці почала рухатися.
Це відбувалося в повній тиші. Гранітні плити в центрі приміщення, прямо перед саркофагом, почали плавно, без жодного тертя, роз'їжджатися в сторони, відкриваючи прямокутний отвір, що вів у непроглядну темряву підземелля. Звідти війнуло холодним, стерильним повітрям, що пахло озоном і розпеченим металом.
Ярема, паралізований жахом, направив на отвір свій згасаючий ліхтарик. Промінь вихопив з темряви перші обриси того, що піднімалося з глибини. Це не був монстр із плоті й крові. Це був монстр із металу, кремнію і світла.
З підземелля, повільно, немов вівтар невідомого бога, піднімалася величезна конструкція. Це було серце цього місця. Ядро Мороку.
Десятки серверних стійок, щільно збитих в єдиний чорний моноліт, піднімалися вгору. Вони тихо, низько гуділи, і цей гул, здавалося, йшов від самої землі. По їхніх поверхнях бігли струмки холодного синього та зеленого світла — не лампочки, а якесь внутрішнє світіння, ніби по венах машини текла рідка енергія. Тисячі оптоволоконних кабелів, схожих на скляні нервові закінчення, спліталися в тугі джгути, що пульсували світлом у такт низькому гудінню.
Конструкція зупинилася, коли піднялася на метр над рівнем підлоги. Вона заповнила собою весь центр каплиці, перетворивши її на машинний зал космічного корабля. Це була квінтесенція технології, доведеної до межі, до чогось, що вже перестало бути просто машиною і стало чимось живим.
Але найстрашніше було в центрі.
Там, в самому серці цього технологічного монстра, в оточенні гудячих серверів і пульсуючих кабелів, знаходилося воно.
Око.
Це не була камера. Це був величезний, ідеально круглий об'єктив, діаметром не менше метра. Він був зроблений з якогось темного, рідкокристалічного матеріалу, що переливався всіма відтінками ночі. І він був закритий. Дві напівкруглі металеві стулки, схожі на повіки, були щільно зімкнені, приховуючи те, що було всередині.
"Повіки" Мороку.
Ярема стояв, і його маленький, слабкий ліхтарик здавався смішним і безглуздим перед цим холодним, байдужим, могутнім божеством. Він дивився на це закрите око і відчував його присутність. Воно не спало. Воно думало. Воно відчувало. Воно знало, що він тут.
Він згадав слова старої служниці: "Не дивись йому в очі".
Тепер він зрозумів, про кого вона говорила.
Не про Соломію.
Про нього.
І він дивився прямо на його закриті повіки, і навіть це було нестерпно.