11. Ніч Друга: Шторм

11.1. Підготовка до бою
День тягнувся нескінченно довго. Це були години вакууму, наповнені лише очікуванням. Ярема не міг спати. Коли він заплющував очі, він бачив її обличчя, чув її голос, що цитував його найпотаємніші думки. Сон був ворогом.
Він не доторкнувся до їжі. Лише пив воду, багато води, ніби намагаючись вимити з себе той крижаний холод, що оселився всередині. Він ходив по каплиці, від стіни до стіни, як звір у клітці. Він вивчав кожен сантиметр, кожен кут. Шукав приховані проектори, динаміки, будь-що, що могло б дати йому хоч якусь зачіпку, хоч якусь раціональну опору. Але каплиця була ідеальною. Монолітною. Глухою.
І тоді він зрозумів. Сидіти і чекати — це шлях до божевілля. Треба діяти. Треба готуватися.
Скептик Ярема Закревський помер минулої ночі. На його місці народився хтось інший. Солдат. Розвідник на ворожій території. Він більше не намагався нічого розвінчувати. Його завдання змінилося. Тепер він мав вижити. І, якщо пощастить, зрозуміти, з чим він має справу.
Він підійшов до своєї апаратури. Це був його єдиний арсенал.
"Якщо вона — голограма, вона повинна мати джерело, — міркував він уголос, і розмова з самим собою допомагала йому впорядкувати думки. — Якщо її голос — це звук, його мають вловлювати мікрофони. Якщо це вплив на мозок, датчик ЕМП має щось показати".
Він почав методичну, лихоманкову підготовку.
Він переналаштував усі камери. Розставив їх по-новому, намагаючись охопити абсолютно всі "сліпі зони". Одну з маленьких екшн-камер він прикріпив до нагрудного ременя, щоб вона знімала все, що він бачить. "Якщо я знову щось побачу, а ви ні, — звернувся він до своєї уявної аудиторії, — цього разу ви побачите це моїми очима".
Він дістав усі мікрофони, навіть ті, що були в резерві. Він створив навколо свого "робочого місця" справжнє звукове поле, налаштувавши їх на запис найширшого діапазону частот, включаючи ультра- та інфразвук.
— Якщо ти говориш, я тебе почую, — прошепотів він, дивлячись на саркофаг. — І запишу.
Потім він узяв свій найкращий датчик електромагнітного поля і поклав його на стіл прямо перед собою.
— Якщо ти впливаєш на мене, ти залишаєш слід. Енергетичний слід. І я його побачу.
Він працював з люттю приреченої людини. Це була його остання спроба втриматися за реальність, за закони фізики. Він оточував себе цифрами, графіками, показниками. Він намагався перетворити потойбічний жах на набір даних, які можна буде проаналізувати.
Він більше не був шоуменом. Він був солдатом в окопі, що готується до нічної атаки невидимого, всемогутнього ворога. Він знав, що сьогоднішня ніч буде іншою. Вона вже не буде гратися з ним у психологічні ігри. Вона показала йому, що може проникнути в його душу.
Тепер вона покаже, що може зробити з його тілом. І з його світом.

11.2. Технологічний бунт
Темрява прийшла швидко, проковтнувши залишки денного світла. Ярема сидів у своєму кріслі, в центрі своєї технологічної фортеці. Він був напружений, як струна. Кожен нерв був оголений. Він вдивлявся в екрани моніторів, що відкидали на його обличчя холодне блакитне світло.
О десятій вечора, як і минулої ночі, він вийшов в ефір.
— Добрий вечір, — сказав він, і його голос був рівним, але в ньому вже не було ні краплі іронії. — Ми продовжуємо.
Цього разу він нічого не пояснював. Він просто мовчки транслював зображення з усіх своїх камер і показники датчиків. Він перетворив свій стрім на протокол спостереження. Чат був величезним, але тихим. Усі чекали.
Перша година минула в повній тиші. Жодних голосів, жодних проекцій. Саркофаг стояв нерухомо. Ярема почав відчувати, як напруга трохи спадає, і це було найгірше. Він знав, що це лише затишшя перед бурею.
І буря почалася.
Першою здалася камера, що показувала загальний план. Зображення на моніторі раптом здригнулося, вкрилося цифровими перешкодами, а потім відновилося. Але воно було іншим.
Стіни каплиці на екрані почали викривлятися. Вони пливли, наче були зроблені не з бетону, а з гуми. Прямі лінії згиналися під неможливими кутами. Пропорції кімнати спотворювалися, перетворюючи її на декорацію з фільму божевільного експресіоніста.
— Що це?.. — прошепотів Ярема, вдивляючись в екран. Він подивився на справжні стіни каплиці. Вони були рівними і нерухомими. Але камера показувала інше.
Він перемкнув на іншу камеру. Та показувала те ж саме. І третя. Його очі, його найнадійніший інструмент, брехали йому.
Чат вибухнув.
"Ви це бачите?! Стіни пливуть!"
"Це глітч-арт? Якийсь фільтр?"
"Ні, подивіться на Ярему! Він реальний, а фон спотворений! Як це можливо?!"
Потім почали божеволіти мікрофони. З навушників, замість тиші, полився звук. Це не був шепіт. Це був хаос. Уривки тисяч голосів, фрагменти радіопередач, дитячий плач, жіночий сміх, скрегіт металу. Все це змішалося в єдину, жахливу какофонію, що била по барабанних перетинках.
Ярема зірвав навушники. Але звук не зник. Він тепер ішов звідусіль. З динаміків ноутбука, з маленьких динаміків камер. Його власна апаратура повстала проти нього.
І це був лише початок.
Датчик електромагнітного поля, що досі спокійно лежав на столі, раптом заверещав. Стрілка на ньому стрибнула до максимальної позначки і завмерла там, тремтячи. Рівень електромагнітного випромінювання в каплиці раптом став таким, ніби він сидів усередині трансформаторної будки, в яку вдарила блискавка.
А потім він побачив тіні.
На рівних, реальних стінах каплиці, які він бачив на власні очі, почали рухатися тіні. Їх не було на моніторах камер. Вони були лише тут, у реальному світі. Це були нечіткі, темні силуети, що беззвучно ковзали по бетону. Вони то з'являлися, то зникали, то зливалися в одну велику, пульсуючу пляму, то розпадалися на десятки маленьких, схожих на потворних комах.
Він був у пастці між двома реальностями. Його очі бачили одне, а апаратура — інше. Його вуха чули реальну тишу, а навушники розривалися від какофонії.
Морок більше не грався з його минулим.
Він почав руйнувати його сьогодення. Руйнувати саму тканину реальності навколо нього. І це було набагато страшніше за будь-які голоси.