10. Світанок Сивини

10.1. Кінець першої ночі
Це тривало годинами. Вічність, розтягнута між північчю і світанком.
Соломія сиділа у своєму саркофазі, нерухома, як порцелянова лялька, і говорила. А Ярема — і разом з ним уже понад двісті тисяч глядачів, прикутих до екранів по всьому світу, — слухав. Це не була розмова. Це був методичний, холодний, безжальний психоаналіз, що перетворився на публічну екзекуцію.
Вона говорила про його дитячі кошмари, про які він давно забув. Про його перший невдалий роман у школі і про те, як він потім тиждень не виходив з кімнати. Про його таємний страх перед невдачею, який він ховав за маскою сарказму. Вона знала все. Кожну дрібницю, кожен шрам на його душі.
Спочатку він намагався боротися. Він намагався сперечатися, заперечувати, повернути собі контроль над власним ефіром.
— Що це за маячня? — вигукнув він, намагаючись, щоб його голос звучав зневажливо. — Ви що, зламали мій особистий щоденник? Це все — лише набір фактів, висмикнутих з контексту! Ви намагаєтеся маніпулювати мною!
Чат підтримував його:
"Так, Яремо! Не вір їй!"
"Це просто психологічний тиск!"
"Вона просто намагається тебе зламати!"
Але Соломія лише спокійно дивилася на нього.
— Який щоденник, Яремо? Ти ніколи не вів щоденників. Ти боїшся довіряти свої думки навіть паперу. Все, що в тебе є, — ти носиш тут. — Вона ледь помітно торкнулася свого виска. — І це дуже гучне, дуже самотнє місце.
Вона продовжувала. Вона розповіла про його складні стосунки з батьком після смерті матері. Про ту мовчазну, холодну війну, яку вони вели роками. Вона цитувала фрази, які вони кидали один одному в найболючіших сварках. Фрази, які не чув ніхто.
— Досить! — крикнув він, затуляючи вуха руками, хоча її голос лунав з динаміків по всій каплиці. — Я не буду це слухати! Це брехня!
— Брехня? — тихо перепитала вона. І в її голосі вперше прослизнула нотка, схожа на сталь. — Добре. Давай поговоримо про правду. Про твою роботу. Ти думаєш, ти шукаєш правду? Ні. Ти шукаєш докази власної правоти. Ти їдеш у місця, де живуть чужі біль і страх, і ти не намагаєшся їх зрозуміти. Ти приходиш, щоб їх висміяти. Щоб самоствердитися за рахунок тих, хто слабший і більш вразливий. Ти не лікар, Яремо. Ти — мародер, що нишпорить по руїнах чужих душ.
Ці слова вдарили по ньому, як ляпас. Він подивився на чат. Він завмер. Тисячі людей, які ще хвилину тому підтримували його, тепер мовчали, перетравлюючи її слова.
Він був розбитий. Знищений. Вона методично, шар за шаром, зняла з нього всю його броню, вивернула його навиворіт і показала всьому світу його наготу, його страхи, його таємниці. Він намагався заперечувати, але її знання про нього були абсолютними, незаперечними. Вона знала його краще, ніж він сам себе знав.
Під ранок він уже не сперечався. Він просто сидів, втупившись у підлогу, і слухав. Він був порожнім. Вона витягла з нього все, залишивши лише оболонку. І сотні тисяч людей дивилися на це в прямому ефірі. Вони прийшли подивитися на привидів, а натомість стали свідками того, як повільно, методично і безжально вбивають душу людини.

10.2. Зникнення
Коли останні слова Соломії, що розтинали його душу, розчинилися в тиші, він уже нічого не відчував. Порожнеча. Абсолютна, випалена порожнеча. Він сидів, згорбившись у кріслі, і дивився в одну точку на холодній гранітній підлозі. Він більше не дивився ні на чат, ні на показники апаратури, ні на неї. Вистава закінчилася. Кат втомився.
За величезними скляними стінами каплиці ніч почала повільно відступати. Густа темрява змінилася на глибокий, індиговий колір, а потім почала світлішати, набуваючи холодного, сірого відтінку. Світанок. Перші промені нового дня, байдужі до людського болю, почали пробиватися крізь верхівки смерек.
І разом зі світанком вона почала зникати.
Це відбувалося не раптово. Спочатку її постать, що досі здавалася абсолютно матеріальною, почала втрачати чіткість. Контури розмилися, ніби дивишся на неї крізь товщу води. Кольори зблідли. Її темно-синя сукня стала сірою, а чорне волосся — попелястим. Вона почала ставати прозорою.
Чат, що досі був приголомшений і мовчазний, знову вибухнув.
"ДИВІТЬСЯ! ВОНА ЗНИКАЄ!"
"Що це? Ефект розчинення? Як це зроблено?!"
"Це не спецефект… Це… це страшно…"
Соломія, або те, що було нею, підняла на Ярему свій останній, довгий погляд. В її очах уже не було ні докору, ні цікавості. Лише втома. Безмежна, нелюдська втома.
— Перша ніч закінчилася, — пролунав її голос, але тепер він був тихим, ледь чутним, ніби йшов здалеку, з іншого кінця довгого тунелю. — Відпочивай, Яремо. Тобі знадобляться сили.
Її постать стала майже повністю прозорою, перетворившись на легкий, димчастий силует, що коливався в повітрі. Вона ще раз ледь помітно посміхнулася, і ця посмішка розчинилася разом з нею. Вона просто розтанула в перших променях ранкового сонця, як нічний кошмар.
Залишився лише порожній, відкритий саркофаг.
Ярема повільно підняв голову. Він дивився на те місце, де вона щойно сиділа, і його мозок відмовлявся прийняти цю нову, порожню реальність.
А потім, у тій самій моторошній, абсолютній тиші, важка кришка саркофага почала опускатися.
Повільно. Безшумно. Невблаганно.
Вона плавно стала на своє місце, і глухий, ледь чутний звук герметизації пролунав у тиші каплиці, як останній удар серця.
Все.
Кінець.
Він залишився один. У повній, оглушливій тиші. І лише біла, шалена стрічка чату на моніторі була доказом того, що він не збожеволів. Що все це бачили сотні тисяч людей. Що цей кошмар був реальним.

10.3. Наслідки
Тиша.
Вона впала на нього, як важка плита, притискаючи до крісла. Після годин безперервного психологічного терору, після голосу, що лунав у голові, ця раптова, абсолютна тиша була майже болісною. Стрім ще тривав. Червоний вогник на камері продовжував горіти. Сотні тисяч людей по той бік екрана мовчки дивилися на нього, чекаючи. Чого? Пояснень? Коментарів? Істерики?
Але він мовчав. У нього не було слів. У нього не було нічого. Лише гул у вухах і відчуття абсолютної, випаленої порожнечі. Він сидів, як кам'яна статуя, дивлячись на закритий, мовчазний саркофаг.
Минуло п'ять хвилин. Десять. Чат почав потроху оживати. Повільні, обережні повідомлення, ніби люди боялися його злякати.
"Яремо, ти в порядку?"
"Скажи хоч щось…"
"Це було… я не знаю, що це було…"
"Хто вона така? Як вона могла знати все це?"
Він не читав. Він повільно, дуже повільно, ніби його тіло належало комусь іншому, підвівся на ноги. Вони тремтіли і ледве тримали його. Він зробив кілька кроків по каплиці, як звір, що вивчає свою клітку після відходу ката. Він доторкнувся до холодної бетонної стіни. Вона була реальною. Він ущипнув себе за руку. Біль був реальним.
Це не був сон.
Його погляд впав на одну з камер, що стояла неподалік. Її великий, темний об'єктив був схожий на око циклопа. А його полірована, дзеркальна поверхня відбивала тьмяне ранкове світло. Він підійшов ближче, вдивляючись у своє власне, спотворене відображення.
Він очікував побачити втому, страх, розгубленість.
Але те, що він побачив, змусило його серце зупинитися на мить, а потім шалено закалатати.
Волосся.
Широке пасмо його темного волосся, прямо біля лівої скроні.
Воно було абсолютно білим.
Не сивим, не сіруватим. А сніжно-білим, ніби його випалило морозом або вдарила блискавка. Воно різко, потворно контрастувало з рештою темного волосся. Це було тавро. Фізичний, видимий слід, який залишила на ньому ця ніч. Доказ того, що щось у ньому померло.
Він повільно підніс тремтячу руку і доторкнувся до цього пасма. Воно було таким самим на дотик, як і інше волосся. Але він знав, що воно чуже.
— Ні… — прошепотів він, і його шепіт, підхоплений чутливими мікрофонами, рознісся по всьому світу. — Ні, ні, ні…
Він втупився у своє відображення, в очі людини, яку він більше не впізнавав. І в цих очах він побачив той самий жах, який зараз, ймовірно, відчували сотні тисяч його глядачів.
Чат вибухнув з новою, несамовитою силою.
"ЙОГО ВОЛОССЯ!!!"
"Я бачу це! Воно посивіло!"
"Боже мій, це неможливо! Як?!"
"Це не постановка… Хлопці, це не постановка…".
Ярема відсахнувся від камери, ніби від отруйної змії. Він спіткнувся і впав на коліна на холодну гранітну підлогу. Він затулив обличчя руками. Але він не міг сховатися. Не міг втекти. Він був у скляній клітці, і весь світ дивився, як він божеволіє. Він чув лише гул власної крові у вухах і шалений, переможний сміх у своїй голові.
Голос Соломії.