8. Каплиця

8.1. Повернення
Повернення було сюрреалістичним. Воно було схоже на сон, з якого неможливо прокинутися.
Вранці за ним знову приїхав той самий чорний седан. Ті ж самі мовчазні люди в ідеальних костюмах. Вони не сказали ні слова. Лише відчинили перед ним двері. І він увійшов. Він більше не сперечався. Він став пасажиром у власній долі.
Приватний літак, що чекав на нього в Борисполі, був втіленням розкоші та влади. Шкіряні крісла, поліроване дерево, стюардеса з фарфоровою посмішкою, що запропонувала йому шампанське. Ярема відмовився. Він сидів біля ілюмінатора, дивлячись, як земля внизу перетворюється на географічну карту. Він летів назад, у пащу звіра, і весь цей комфорт, ця стерильна розкіш лише підкреслювали абсурдність і жах того, що відбувалося.
Коли літак приземлився на невеликому приватному аеродромі десь посеред Карпат, його вже чекав знайомий позашляховик. Той самий "носоріг", на якому вони намагалися втекти. Тепер він був ідеально чистим, без жодної подряпини. Навіть двигун працював бездоганно.
Він мовчки сів на пасажирське сидіння. За кермом був один із супутників. Вони рушили.
І він побачив знайомий ліс.
Але тепер він був іншим.
Тиждень тому він бачив у ньому лише дику, байдужу природу. Зараз він бачив у ньому очі. Він відчував його погляд. Кожне дерево, кожен камінь, вкритий мохом, здавався частиною єдиного, гігантського, спостерігаючого організму. Ліс більше не був просто лісом. Він був зовнішньою оболонкою того, що жило в його серці. Він був тілом Мороку.
Ярема дивився на знайомі повороти дороги, і його тіло мимоволі напружувалося. Ось тут вони втратили зв'язок. Ось тут заглохла машина. А ось звідси, з-за того пагорба, вони вперше побачили те примарне світло. Він знову переживав ту ніч, але тепер без ілюзій. Тепер він знав, що це не була випадковість. Це був виклик. Запрошення. І він на нього відгукнувся.
Вони проїхали повз те місце, де залишили свою машину, і попрямували далі, до маєтку. Ворота відчинилися перед ними безшумно і гостинно. Але цього разу Ярема знав, що це не гостинність, а впевненість хижака, який знає, що жертва вже нікуди не дінеться.
Машина зупинилася не біля головного входу. Вона об'їхала маєток і попрямувала по вузькій, вимощеній каменем доріжці, що вела вглиб лісу, за будинок.
— Ми приїхали, — коротко промовив водій, вперше за всю дорогу порушивши мовчанку.
Ярема подивився у вікно. І побачив її. Каплицю.

8.2. Скляний саркофаг
Він вийшов з машини і завмер.
Каплиця. Це слово викликало в уяві образи старої дерев'яної церквиці, що пахне ладаном і воском, з потемнілими іконами і потрісканими стінами. Реальність була іншою. І ця інша реальність була страшнішою за будь-які готичні фантазії.
Перед ним, на невеликій, ідеально круглій галявині, оточеній стіною вікових смерек, стояла будівля. Це був куб. Ідеальний, досконалий куб, зроблений з чорного, матового бетону і темного, майже непрозорого скла. Жодних хрестів, жодних куполів, жодних вікон. Лише чиста, холодна, безжальна геометрія, що врізалася в живу тканину лісу, як уламок метеорита. Вона не була частиною цього місця. Вона заперечувала його.
Його мовчазний супутник вказав на вузькі, ледь помітні двері, що були зроблені з того ж чорного металу, що і ворота. Двері відчинилися всередину, і Ярема, зробивши глибокий вдих, переступив поріг.
Всередині було ще гірше.
Інтер'єр був втіленням абсолютного мінімалізму. Стіни з того ж чорного бетону. Підлога з полірованого сірого граніту, в якому, як у темній воді, відбивалося холодне, розсіяне світло, що йшло невідомо звідки. Повітря було нерухомим, холодним і стерильним, ніби в операційній чи в морзі. Жодної лавки, жодного вівтаря, жодної ікони. Ніяких ознак того, що це місце було призначене для молитви чи прощання. Це не була каплиця. Це був мавзолей. Лабораторія.
І в самому центрі цього куба, на низькому, широкому постаменті з того ж сірого граніту, стояло те, що змусило його серце стиснутися від крижаного жаху.
Це був саркофаг.
Але він не був схожий на жоден саркофаг, який Ярема коли-небудь бачив. Він був зроблений з цільного шматка якогось темного, напівпрозорого матеріалу, схожого на обсидіан або тонований кварц. Його форми були плавними, аеродинамічними, ніби це була не домовина, а капсула для гіперсну. Крізь темну поверхню ледь-ледь вгадувався нечіткий, розмитий силует. Силует людського тіла, що спочивало всередині.
Це було поєднання найдавнішого ритуалу — поховання — з найсучаснішими технологіями. І ця комбінація була потворною і блюзнірською. Це було не місце спокою. Це був експонат. І він, Ярема, мав стати частиною цієї виставки.
— Усе необхідне вам доставлять за годину, — пролунав за спиною спокійний голос супутника. — Ваша апаратура, їжа, вода. Ви будете тут самі. Зовнішній периметр під охороною. Зв'язок із зовнішнім світом стабільний.
Ярема мовчки кивнув, не відриваючи погляду від саркофага. Він відчував його холод навіть на відстані. Він відчував погляд того, хто лежав усередині.
Двері за його спиною безшумно зачинилися. Він залишився сам. Сам на сам із цим скляним саркофагом, у центрі цього бетонного куба, у серці цього проклятого лісу. І він розумів, що це лише початок.

8.3. Налаштування на ешафот
За годину, як і було обіцяно, двері безшумно відчинилися. Двоє мовчазних людей у темному одязі занесли всередину його кофри з обладнанням, поставили на підлогу невеликий столик, стілець, кілька ящиків з водою та герметично запакованою їжею. Вони не сказали ні слова, не подивилися ні на нього, ні на саркофаг. Виконавши свою роботу, вони так само мовчки вийшли. Двері зачинилися. І цього разу Ярема знав, що вони не відчиняться до самого ранку.
Він залишився один.
На кілька хвилин він просто стояв, дивлячись на свої кофри, а потім на саркофаг. Тиша тиснула на барабанні перетинки. Цей простір був акустично мертвим, жодного відлуння, жодного звуку ззовні. Лише стукіт власної крові у скронях.
"Треба працювати", — сказав він сам собі. "Просто працюй. Як завжди".
І він почав.
Це була його територія. Його ритуал. Він робив це сотні разів. Він відкрив перший кофр, і знайомий запах пластику та металу трохи заспокоїв його. Він почав діставати своє обладнання. Важкий штатив. Камери. Об'єктиви, що холодили долоню. Мікрофони, схожі на хірургічні інструменти. Котушки з кабелями.
Ця рутинна, знайома робота стала для нього рятівним колом у морі божевілля. Кожен рух був відпрацьованим, кожен клацання замка на кофрі, кожен поворот гвинта на штативі повертав йому ілюзію контролю. Тут, серед своєї апаратури, він не був жертвою. Він був професіоналом. Він був Яремою Закревським, ведучим "Крилосу".
Він розставив три камери на штативах, створюючи трикутник навколо саркофага. Одна знімала загальний план. Друга була сфокусована на ньому, на його робочому місці. Третя, з найпотужнішим об'єктивом, була спрямована прямо на темну, напівпрозору поверхню саркофага, намагаючись зазирнути всередину.
Він розмотував кабелі, підключав камери до свого ноутбука, налаштовував світло. Він розставив по кутках каплиці чутливі мікрофони. Встановив датчики руху та електромагнітного поля. Він будував свою технологічну фортецю, свій "крилос", з якого збирався вести бій.
Коли він працював, він майже не думав про те, де він і чому. Його мозок був зосереджений на технічних деталях: баланс білого, рівень звуку, швидкість інтернет-з'єднання. Він перевірив канал трансляції, який йому надали. Сигнал був ідеальним, стабільним, неймовірно швидким. Здавалося, до цієї каплиці було прокладено персональний оптоволоконний кабель.
Він працював кілька годин. І з кожною підключеною камерою, з кожним налаштованим мікрофоном йому ставало трохи легше. Це було його закляття проти страху. Він оточував себе технологіями, як древній маг — магічними колами. Він вірив, що його камери — це його очі, його мікрофони — його вуха. Що вони зможуть зафіксувати, проаналізувати і пояснити все, що тут відбуватиметься.
Він готувався до чергового стріму про привидів.
Але насправді, сам того не усвідомлюючи, він методично і професійно налаштовував апаратуру для власної страти. Він будував ешафот. І готував камери, щоб транслювати цю страту на весь світ.