6. Втеча у темряву

6.1. Осколки реальності
Крик Яреми, що потонув у гуркоті грому, став тим сигналом, що вирвав Тараса і Лесю із заціпеніння. Скляні двері з шумом роз'їхалися в сторони, і вони вибігли на балкон, прямо в епіцентр бурі.
Картина, що постала перед ними, була жахливою.
Ярема стояв на колінах посеред балкона, освітлюваний спалахами блискавки. Його одяг промок і прилип до тіла, волосся перетворилося на мокрі пасма, а обличчя було білим, як у мерця. Він не плакав, не кричав. Він просто стояв на колінах, обхопивши себе руками, і дивився вниз, у чорну, ревучу прірву, туди, де щойно зникла Соломія. Він був схожий на розбиту статую, на порожню оболонку, з якої витягли душу.
Погляд Лесі метнувся від Яреми до низьких металевих перил, а потім у ту ж саму порожнечу. І вона зрозуміла. Її мозок, на відміну від Яреминого, не заблокував жахливу реальність. Він прийняв її. І зламався.
— А-а-а-а-а-а!!! — її істеричний, пронизливий крик прорізав шум дощу. Це був крик неконтрольованого, тваринного жаху. — Вона… вона… там!!!
Вона тицьнула тремтячим пальцем у темряву, її очі розширилися, ставши майже божевільними.
— Тихо! — гаркнув Тарас, але вона його не чула. Вона продовжувала кричати, і цей крик міг розбудити не тільки мертвих, а й будь-кого, хто міг бути в цьому проклятому будинку.
Діючи на чистих інстинктах, як солдат, що намагається врятувати свій загін, Тарас зробив те, чого ніколи собі не дозволяв. Він різко, але несильно, вдарив її долонею по щоці. Звук ляпаса був коротким і глухим.
Крик обірвався. Леся замовкла, вражено дивлячись на нього. На її блідій щоці почав повільно розпливатися червоний слід.
— Мовчати! — прошипів він, і його обличчя, освітлене черговою блискавкою, було страшним. — Ти хочеш, щоб нас почули?! Хочеш, щоб хтось прийшов сюди?!
Леся здригнулася всім тілом. Її істерика змінилася на тихі, задавлені, конвульсивні ридання. Вона затулила обличчя руками і повільно осіла на мокру підлогу балкона, перетворившись на тремтячий, жалюгідний клубок.
Тарас на мить заплющив очі. Один у повному шоці, інша — в істериці. Він залишився сам. Єдиний, хто ще міг думати. Єдиний, хто міг спробувати витягти їх із цієї безодні. Він подивився на Ярему, потім на Лесю, потім на темний, байдужий ліс. Холодний, раціональний розум підказував, що вони приречені. Але щось усередині, якась вперта, тваринна жага до життя, змусила його діяти.

6.2. Наказ до відступу
Тарас підійшов до Яреми. Він схопив його за плечі, мокрі від дощу, і з силою, якої сам від себе не очікував, підняв на ноги. Тіло Яреми було млявим, немов у ганчір'яної ляльки. Він ледве тримався на ногах, його голова безвільно хилилася на груди.
— Вставай! — голос Тараса був твердим, як сталь, позбавленим будь-яких емоцій. Це був не голос друга. Це був голос командира, що віддає наказ у бою. — Ми йдемо! Негайно! Чуєш мене?!
Ярема повільно підняв голову. Його очі були порожніми, розфокусованими. Він дивився крізь Тараса, крізь стіни будинку, крізь темряву, туди, у прірву, де залишилася частина його душі. У його погляді не було ні страху, ні жаху. Лише абсолютна, безмежна порожнеча.
— Яремо, отямся! — Тарас почав трясти його за плечі, намагаючись вирвати з цього стану. — Дивись на мене! Подивись мені в очі!
Він чекав, поки розфокусований погляд друга нарешті знайде його обличчя.
— Слухай мене уважно, — почав він говорити, чітко вимовляючи кожне слово, ніби вбиваючи цвяхи. — Ми її не чіпали. Ми нічого не бачили. Ми тут не були. Вона була сама на балконі. Ми пили чай у вітальні. Ти зрозумів мене?! Ти зрозумів?!
Ярема мовчав. Лише велика крапля дощу повільно стікала по його щоці, наче сльоза, якої він не міг виплакати.
Зрозумівши, що достукатися до нього зараз марно, Тарас розвернувся до Лесі, яка все ще сиділа на підлозі, здригаючись від ридань.
— Лесю, піднімайся! — його голос не пом'якшав. — Сльози потім. Зараз треба діяти. Хапай наші рюкзаки! Вони у вітальні. Тільки наше! Нічого чужого не чіпай! Жодної чашки, жодного рушника! Швидко!
Його різкий, владний тон подіяв. Леся, ніби солдат, що почув команду, здригнулася, підняла своє заплакане обличчя і, хитаючись, підвелася на ноги. Вона кинула останній, сповнений жаху погляд на перила, а потім, не озираючись, кинулася всередину, у відносну безпеку вітальні.
Тарас знову повернувся до Яреми. Він взяв його, як дитину, за руку, і потягнув за собою, геть від прірви.
— Пішли, Яремо. Пішли, брате. Треба йти, — тепер в його голосі вперше пробилися нотки відчаю. — Якщо ми залишимося тут, ми загинемо. Всі.

6.3. Мовчазний дозвіл
Тарас тягнув Ярему за собою крізь вітальню. Леся, вже схопивши їхні два рюкзаки, чекала на них біля виходу. Кімната, яка ще пів години тому здавалася затишною, тепер перетворилася на зловісну декорацію. Вогонь у каміні майже згас, і в напівтемряві книжкові шафи здавалися саркофагами, а м'які дивани — надгробками. Кожна тінь, що тремтіла на стінах, здавалася живою і ворожою. Здавалося, що сам дім спостерігає за ними, мовчазний, холодний, байдужий.
Вони вибігли у величезний, гулкий хол, і звук їхніх кроків по кам'яній підлозі пролунав, як постріли. Попереду, в кінці холу, були вхідні двері — монолітна, темна стіна, що відділяла їх від примарної надії на порятунок.
Вони підбігли до них, і Тарас, не зупиняючись, з розпачу вдарив по дверях кулаком. Удар був гучним, але двері навіть не здригнулися.
— Зачинено! — видихнув він, і в його голосі пролунав відчай. — Я так і знав!
Він вдарив ще раз, і ще. Леся з жахом дивилася на нього, розуміючи, що вони в пастці. Що вони замкнені тут, у цьому мавзолеї, з тілом дівчини, що лежить десь унизу, у прірві.
Але в ту мить, коли Тарас уже замахнувся для нового, безсилого удару, сталося те, чого вони не очікували.
Двері, як і раніше, без жодного звуку, плавно від'їхали вбік, відкриваючи перед ними ніч, дощ і темряву.
Вони завмерли на секунду, приголомшені.
— Біжіть! — першим отямився Тарас.
Вони вискочили назовні, у стіну холодної зливи. Позаду них двері так само безшумно зачинилися. Вони бігли по вимощеній доріжці до воріт, і їхні ноги ковзали на мокрому камені. І знову, як у страшному, повторюваному сні, коли вони підбігли до суцільної металевої стіни воріт, ті почали плавно роз'їжджатися, випускаючи їх назовні.
І ця легкість лякала більше, ніж якби вони були замкнені.
Це було неможливо. Це було неправильно.
Дім їх не тримав.
Дім їх відпускав.
Ніби експеримент був завершений. Ніби те, що керувало цим місцем, досягло своєї мети, отримало те, що хотіло, і тепер просто спостерігало за тим, як піддослідні щури, що пережили лабіринт, в паніці розбігаються.
Це була не втеча.
Це був дозвіл піти.
І коли вони, вже за воротами, обернулися, щоб востаннє поглянути на цей проклятий будинок, їм здалося, що там, у тому єдиному освітленому вікні на другому поверсі, стоїть темний силует. І дивиться їм услід.